П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

вже глибока ніч. Здавалось, ніби зима ще була у розпалі, хоча вже дмухав не північний, а південно-східний вітер. Було безлюдно. Ніби вітер здув не лише папірці та неймовірне сміття, якого назбиралося на асфальті, бо ж там навіть солома була, а навіть людей та їхніх привидів.

Утім, хай там як, а скрипучі, яскраві й абсолютно порожні трамваї досі ходили. Карло побіг за ним і наздогнав біля зупинки коло кількох барів з опущеними жалюзі та кіоску з газетами. Він саме встиг зауважити, що на тому боці Колізею, на загороді, яка забороняла заходити під арки, сиділо двоє чи троє юнаків. Та це були лише далекі тіні, І незабаром вони лишились позаду, а з ними й їхні таємні наміри. Карло доїхав трамваєм до вокзалу, де, чимало почекавши, він пересів на інший трамвай, який довіз його до Тускуланської дороги, неподалік кіностудії «Чінечітта», а саме — у район Квадраро, де він мешкав. Карлове помешкання розташовувалось далеко від трамвайної зупинки, тож аби дістатись додому, він мусив пройти чималенький шлях безлюдними вулицями, якими гуляє вітрюган.

Район Квадраро — це старий, бідний район, у якому стоять будиночки, зведені власними руками їхніх хазяїнів, та невисокі багатоквартирки, заввишки два чи три поверхи. Будинки були не штукатурені, а якщо штукатурка десь і була, то або стара, або зовсім пообсипалася. Тротуари теж більше скидалися на протоптані стежини уздовж будинків, розділених поламаною кам’яною плитою з потрісканого асфальту на вуличках.

Між будинками стояли пустки, які використовували або як безладно розкидані городи, або як комірчини просто неба, з купою загород, навісів з листового заліза й безліччю інструменту, покинутого просто так на затверділому перегної, від якого неприємно тхнуло. Всі старі віконниці було позакривано, як, зрештою, й дверцята обшарпаних під’їздів чи жалюзі у крамницях. Лише вуличні ліхтарі розсипали жовтувате світло.

Як ми переконаємось, помешкання, яке винаймав Карло, було одним із тих напівзаконних убогих осель на вулиці, що йшла рівнобіжно з головною вулицею Квадраро, котра простягалась уздовж залізничної колії, за якою здіймалися старезні мури Мандріоне, зведені у сімнадцятому столітті. Для того, щоб дістатись потрібної вулиці, Карло мав обійти невеличкою вуличкою, де якраз і було повно городиків та маленьких складів і яка у певному місці розширювалась, утворюючи округлу площу, що скидалася на майдан у маленькому містечку (вдалині, де виднілися цяточки блідого світла, височіли павільйони «Чінечітти»). Саме коли Карло проминав цей округлий майданчик, зовсім поряд зі своєю домівкою, — де на нього чекало ліжечко з матрацом із кінського волоса й убогі меблі у кімнатці, гірші за ті, які є у робітників, — місце, де так прекрасно кохатися, — він побачив останню, запізнілу Сцену зі свого Видіння.

Раптом вітер ущух. Десь понуро прохрипів гудок якогось потяга, й якоїсь миті почувся плач немовляти.

Будиночки навколо раптом здалися ніби повищерблюваними й запліснявілими, а над ними стелилося зоряне безмісячне небо, яке ніби стало ближчим, могутнішим, яскравішим — як у пустелі.

Будинки зникли, натомість з’явилася величезна Скинія. П’єдестал був цегляним, цегла на ньому теж стерлась від часу, ніби це було уві сні — вона була дрібною й червоною, як у сільських будівлях, а от Скинія була дерев’яною: вона складалася з чотирьох високих і надзвичайно гнучких стовпів, сточених червами й майже зогнилих, які утримували навіс — він теж був, як у селі, але разом з тим був надзвичайно цінним, як, наприклад, садова хвіртка в якомусь східному царстві. Черепиця, що виднілася над архітравом із маленькими різьбленими постатями та свинцевим стічним жолобом, була чорною, теж дуже ххх від часу.

У Скинії, яка, до слова, мала дуже нечіткі обриси, що розпливалися у сяйливому небі, зберігалася велика статуя Божества, зроблена з різного матеріалу — з нефриту чи туфу[247]. (?) Назвати статую гігантською не можна було, хоча вона була вражаючою — щонайменше втричі вищою за людину середнього зросту. Сказати, що то була жінка, було б не дуже правильно, хоча перше враження було саме таким. Це було радше страховисько жіночої статі, котре мало дві досить дебелі ноги, а в паху замість вульви, — тим паче, що її лінія збігалася з лінією підборіддя, — була чималенька жіноча голова. Волосся на голові було прибране, як у селянок на святі: їх притискали пара кілець (неможливо було розібрати, металеві вони чи матер’яні), тому одне з них прикрашало чоло, а друге утворювало посеред голови щось подібне до шиньйону. Правою рукою це женоподібне страховидло тримало довгу палицю, заввишки із себе: безсумнівно, це була не палиця, а довгий вузлуватий чоловічий член{44}.

Перед цією величезною ніздрюватою статуєю з темного туфу, яка зливалася з усипаним зірками небом удалині, стояв невеликий чи то неуважливий, чи то апатичний натовп, усі були надзвичайно серйозними,' майже ошелешеними. Хай там як, а це були, як би це мовити, юрба небіжчиків, які вже збайдужіли й втратили цікавість до будь-чого, що могло з ними трапитись у цьому темному й покинутому куточку реального світу.

Статуя стояла ногами на чомусь, що скидалось на ще одну нефритову сходинку (?), на якій була табличка з написом.

Карло нахилився й прочитав таке: «Я звів цю статую для сміху».

Нотатка 74а

РОЗ’ЯСНЕННЯ

Я знову повторюю, що цей опис є лише описом пам’ятника, який на даному етапі «Mysterion» є важливим і цікавим. Та окрім цього: А) він наперед показує чи моделює «містичну» подію, яка трапиться наприкінці роману; ця подія принесе розгадку, буде вкрай важливою, позитивною і оргіастичною, завдяки їй життя знову стане безхмарним і відновиться плин історії; Б) він є ніби епіграфом до всього твору від початку до цього місця (справжній «monumentum»), але в такому разі цей пам’ятник має не той сенс, про який говорилося вище, а зовсім протилежний — він дійсно глумливий, дошкульний, оманливий (хоч від цього не менш божественний!).

«Я ЗВІВ ЦЮ СТАТУЮ ДЛЯ СМІХУ»

Хочу ще додати, що «сміх», на який, за допомогою цього стародавнього цитування, тут є натяк, знаходить своє пояснення у давньому надзвичайно окультному звичаї, що пов’язує його із як справжніми, так і штучними «aporreta simbola», як от «olisbos» (палиця, яка використовується у жіночому онанізмі); й навіть ті, що поєднують і те й інше, як у Іакха[248]: «eleleu kore dimorfe!» на зло арістотелівському моралізму (який, зрештою, з’явився набагато пізніше) (1)[249]. Втім, добре відомо, що «сміх» (2)[250] наділений здатністю розв’язувати кризи космічного масштабу, якщо причиною його є виставляння напоказ «члена» чи «піхви».