Річард Докінз - Егоїстичний ген

протягом довгого часу, первісний суп тече й переливається мільйони разів, набуваючи дедалі більшої різноманітності варіантів та з часом виливаючись у мурах та слонів, мандрилів та людей. Стосовно деяких коаліцій остаточних нащадків цих давніх реплікаторів другий розділ приводить до такого висновку: «Їхнє збереження є основною метою нашого існування… Сьогодні вони називаються генами, і ми з вами є їхніми машинами для виживання».

Така думка може здатися читачеві вражаючою й провокативною, але чи така вже вона нова? Мабуть, поки що ні, але еволюція, звичайно, не закінчується нашими організмами. Тим не менш, важливіше, що техніки виживання в переповненому світі виявились неочікувано тонкими, значно тоншими, ніж біологи були готовими собі уявити за старої, віджилої парадигми адаптації на благо виду. Загалом саме ці тонкощі і є темою решти книги. Візьмемо простий приклад — спів птахів. Він здається дуже малоефективною справою: якийсь наївний матеріаліст, шукаючи техніки, завдяки яким дрозди переживають холодні зими, нестачу їжі та інші несприятливі умови, цілком міг би подумати, що вигадливі співи самців тут точно недоречні, наче ектоплазма на нараді. (Придивившись, він взагалі міг би виявити той факт, що й самці цьому виду не потрібні. Зрештою, це є іншою основною темою книги: поява в минулому тісної зв’язки функцій співу та статевого розмноження.) Тим не менш, ціла команда реплікаторів займається створенням подібних конфігурацій у межах того чи іншого виду птахів. У деяких місцях Докінз говорить про ще більш дивовижний спів горбатого кита, який може дати себе почути на весь океан; але про цей спів ми знаємо навіть менше, ніж про те, що собою являє спів дроздів та кому він адресований. Виходячи з наявних доказів, насправді він може бути гімном єдності китових проти людства — мабуть, добрим для китів, якщо це так. Звичайно, сьогодні симфонічні концерти дають інші складніші команди реплікаторів. І ті таки точно іноді перетинають океани — відбиваючись від тіл у просторі, які самі були створені та обертаються згідно з планами іще складніших команд. Те, що чарівники роблять із дзеркалами, — ніщо, порівняно з тим, що природа, якщо Докінз правий, робить із не більш обіцяючим первинним матеріалом, ніж застиглий первісний бульйон. Охарактеризувати новий погляд на біологію у цій та деяких інших нещодавніх книгах (на зразок «Соціобіології» E. O. Вілсона) можна словами, які випромінюєють надію, що ці найвіддаленіші сфери життя скоро можуть більш зрозуміло вкластися, по суті, якщо не в якихось деталях (релігійні люди та неомарксисти можуть викрутити цю фразу, якщо їм так більше подобається), в загальну схему, яка включає в себе найпростішу клітинну стінку, найпростіший багатоклітинний організм та спів дроздів.

Проте слід уникати враження, що ця книга є певною «Соціобіологією» для дилетантів або бідних. По-перше, вона містить багато оригінальних ідей, а по-друге, вона врівноважує враження певного дисбалансу від масивного тому Вілсона, чітко підкреслюючи аспект соціальної поведінки з погляду теорії ігор, який Вілсон майже не згадує. «З погляду теорії ігор» — не зовсім точний вираз, особливо в контексті нижчих рівнів соціальної еволюції, оскільки самі гени не обґрунтовують свої способи дії; хоча вже зрозуміло, що на всіх рівнях існують корисні подібності між концептуальними структурами теорії ігор та соціальної еволюції. Взаємний розвиток, який тут мається на увазі, є новим та все ще триває: наприклад, я лише нещодавно дізнався, що теорія ігор вже дала назву («рівновага Неша») концепції, що приблизно відповідає «еволюційно стабільній стратегії». Докінз справедливо вважає ідею еволюційної стабільності надзвичайно важливою для його нового погляду на соціобіологію. Ігровий елемент соціальної поведінки та соціальної адаптації походить із залежності в будь-якій соціальній ситуації успіху стратегії одного індивіду від стратегій, використовуваних його чи її суперниками. Прагнення до адаптації, що отримує максимум від конкретної ситуації, незалежно від загального блага, може привести до деяких дуже дивних результатів. Хто би, наприклад, здогадався, що важливе питання, чому у риб, на відміну від більшості інших тварин, саме самець зазвичай захищає яйця та молодь, може залежати від такого тривіального моменту, як те, яка стать змушена випускати свої гамети у воду першою? Тим не менш, Докінз, розвиваючи ідею Р. Л. Тріверса, виявив, що такий часовий момент, навіть якщо й тривалістю в кілька секунд, може бути дуже важливим для всього цього явища. Знову, чи не слід було б очікувати, що самиці моногамних птахів, ощасливлені допомогою партнера, матимуть більші кладки, ніж самиці полігамного виду? Насправді ж відбувається зовсім навпаки. В своєму дещо тривожному розділі про «змагання статей» Докінз знову звертається до ідеї стабільності на противагу експлуатації (у цьому випадку самцем) і несподівано надає цій дивній кореляції природного вигляду. Подібно до більшості інших, ця його ідея залишається недоведеною, і для того цілком можуть бути інші, більш вагомі причини; але ті, що наводить він, які так легко помітні з його нової точки зору, вимагають уваги.

У посібнику з теорії ігор можна побачити не більше ігор, ніж кіл та трикутників у посібнику з сучасної геометрії. На перший погляд, все це — лише алгебра: теорія ігор є складним предметом із самого початку. Тому це справжнє літературне мистецтво — передати, як робить ця книга, навіть зовнішні відчуття та особливості, не кажучи вже про внутрішні деталі, ігрових ситуацій, не вдаючись до математичних формул. У своєму вступі до його великої книги про еволюцію Р. A. Фішер писав: «Жодні мої зусилля не змогли допомогти зробити цю книгу простою для читання». У цьому творі, за дощем глибоких і виразних формул та речень читач дуже скоро починає погоджуватися геть з усім. Прочитавши ж «Егоїстичний ген», я тепер відчуваю, що Фішер міг би попрацювати краще, хоча загальновизнано, що він би тоді написав зовсім іншу книгу. Здається, що навіть основоположні ідеї класичної популяційної генетики можна було би сформулювати звичайними словами значно цікавіше, ніж це було зроблено. (Дійсно, Холдейну вдалося досягти в цьому більшого успіху, ніж Фішеру, але його ідеї вийшли менш виразними.) Але найбільшу увагу слід звернути на те, скільки доволі нудної математики, що потоком ллється з популяційної генетики під керівництвом Райта, Фішера та Холдейна, можна обійти при новому, більш соціальному підході до фактів життя. Я був доволі здивований виявити, що Докінз поділяє мою оцінку Фішера як «найвидатнішого біолога двадцятого століття» (рідкісний погляд, як мені здається); але не менше мене здивувало, як мало він узяв із книги Фішера.

Нарешті, у своєму останньому розділі Докінз підходить до захоплюючого предмету еволюції культури. Він запускає термін «мем» (скорочено від «мімем») як культурний еквівалент «гена». Як би не було важко визначити цей термін — це дійсно має бути важче, ніж ген, який теж непростий