Річард Докінз - Егоїстичний ген

добору. До того ж вона наукова, розумна та дуже добре написана. Однією з причин, що заохотили Річарда Докінза вивчати зоологію, була «загальна привабливість» тварин — погляд, який поділяють усі чудові біологи, що з’являються на сторінках цієї книги.

Хоча «Егоїстичний ген» не мав на меті викликати суперечки, він став дуже важливою частиною програми Докінза зі спростування претензій таких книг, як «Про агресію» Лоренца, «Соціальний контракт» Ардрі, а також «Любов та ненависть» Ейбл-Ейбесфельдта: «проблема цих книг у тому, що їхні автори сприймають все цілком і повністю неправильно. Вони просто не до кінця розуміють, як працює еволюція. Вони виходять із хибного припущення, що благо виду (групи) для еволюції важливіше за благо індивіда (гена)».

По суті, в популярному серед школярів афоризмі про те, що «курка — це спосіб яйця зробити ще одне яйце» вистачить істини на десяток проповідей. Річард Докінз каже про це так:

Цією книгою я хотів сказати, що ми, а також всі інші тварини, є машинами, створеними нашими генами… Я би сказав, що основною властивістю, якої слід очікувати від успішного гена, є безжальний егоїзм. Цей генний егоїзм зазвичай робить егоїстичною й поведінку індивіда. Проте, як ми побачимо далі, існують особливі обставини, в яких ген може найкращим чином досягати своїх власних егоїстичних цілей, заохочуючи обмежену форму альтруїзму на рівні окремих тварин. Зверніть увагу на слова «особливі» та «обмежену» в останньому реченні. Як би нам не хотілося вірити в інше, загальні любов та добробут виду в цілому є концепціями, що просто не мають еволюційного сенсу.

За словами Докінза, ці істини можуть нам не подобатись, але це аж ніяк не применшує їхньої істинності. Проте, чим чіткіше ми розуміємо егоїзм генетичного процесу, тим краще ми будемо підготовлені, щоб навчати перевагам щедрості та співпраці, а також усьому іншому, що працює на спільне благо. І Докінз чіткіше за більшість інших пояснює особливу важливість для людства культурної або «екзогенетичної» еволюції.

В останньому та найважливішому розділі своєї книги Докінз кидає виклик самому собі, аби сформулювати один фундаментальний принцип, який би точно підходив до всіх еволюційних систем — можливо, навіть до організмів, у яких атоми кремнію зайняли місце атомів вуглецю, а також до організмів, на зразок людських істот, у яких еволюція такою значною мірою опосередковується через негенетичні канали. Це принцип еволюції за рахунок чистої репродуктивної переваги реплікуючих одиниць. Для звичайних організмів за звичайних обставин цими одиницями є ділянки молекул ДНК, відомі як «гени». На думку Докінза, одиницею культурної передачі є те, що він називає «мемом», і у своєму останньому розділі він пояснює особливості роботи дарвінівської теорії мемів.

Додам до надзвичайно цікавої книги Докінза лише одну примітку: ідея про те, що володіння функцією пам’яті є характерною рисою всіх живих істот, вперше була запропонована австрійським фізіологом Евальдом Герінгом у 1870 році. Він називав свою одиницю «мнемом» — словом свідомої етимологічної правильності. Викладення цього предмету Ріхардом Земоном (1921), цілком природно, є абсолютно недарвінівським і сьогодні може вважатися виключно застарілим. Одна з ідей Герінга була піднята на глум його суперником, натурфілософом професором Дж. С. Холдейном: ідея про те, що має існувати сполука якраз із тими властивостями, які сьогодні відомі нам у дезоксирибонуклеїнової кислоти, ДНК.

© Spectator, 1977

В. Д. Гамільтон у журналі «Сайнс», 13 травня 1977 року (уривок)

Цю книгу слід прочитати і можна прочитати ледь не усім. Вона з великою майстерністю представляє нове обличчя теорії еволюції. На мою думку, її великим досягненням став доволі легкий, вільний стиль, який допоміг пояснити широкій громадськості нові й подекуди помилкові ідеї біології. Вона досягла успіху у вирішенні, здавалося б, неможливого завдання представити простою мовою складні для розуміння квазіматематичні теми останніх уявлень про еволюцію. Нарешті, ідеї цієї книги в широкій перспективі здатні здивувати та надихнути навіть багатьох біологів-дослідників, які могли вважати, що вже все знають. Принаймні, вони здивували вашого покірного слугу. Тим не менш, повторю, що ця книга залишається легкою для розуміння всіма, хто має хоча б найменше уявлення про науку.

Навіть без наміру бути снобом, читання популярної книги, присвяченої галузі, близькій до наукових інтересів людини, просто-таки змушує її шукати помилки: ось цей приклад невідповідний, цей момент залишився нез’ясованим, а та ідея хибна й давно спростована. Ця ж книга майже не дала мені таких підстав. Не те, щоб у ній зовсім не було помилок (навряд чи це можливо для роботи, основним матеріалом якої, в певному сенсі, є припущення), але її біологічні ідеї в цілому представлені правильно, а її суперечливі твердження хоча б не догматичні. Найскромніша оцінка автором своїх власних ідей зазвичай роззброює критиків, і то тут, то там читачеві лестить думка про можливість самому створити кращу модель, якщо йому не сподобається запропонована. Те, що така пропозиція всерйоз може бути зроблена в популярній книзі, яскраво відображує новизну предмета вивчення. Як не дивно, але висловлені в ній прості, поки ще неперевірені ідеї, дійсно можуть невдовзі розв’язати деякі старі загадки еволюції.

Отже, що це таке — нове обличчя еволюції? Певною мірою, воно нагадує нову інтерпретацію Шекспіра: все це було в оригінальному тексті, але якимось чином залишилося непоміченим. Мушу додати проте, що новий погляд, про який іде мова, ховався в сценарії еволюції не стільки Дарвіна, скільки самої природи, і що наша неуважність стосується радше 20 років, а не якихось ста. Докінз, наприклад, починає з тих мінливих спіральних молекул, які сьогодні доволі добре нам відомі; Дарвін же не знав навіть про хромосоми або їхні дивні танці під час процесу статевого розмноження. Але навіть 20 років — це достатньо довго, щоби викликати подив.

Перший розділ широко характеризує явища, пояснення яких шукає ця книга, та демонструє їхнє велике філософське й практичне значення для людського життя. Нашу увагу привертають кілька інтригуючих та захоплюючих прикладів зі світу тварин. Другий розділ згадує перших на Землі реплікаторів у їхньому первісному супі. Ми бачимо збільшення їхньої чисельності та удосконалення. Вони починають конкурувати за субстрати, боротися, навіть знищувати та поїдати один одного; вони ховаються самі й ховають свої здобутки та зброю за захисними укріпленнями; ті починають використовуватись для прихистку, виходячи не лише з тактики суперників та хижаків, але й з реальних умов навколишнього середовища, яке реплікатори дедалі більше отримують змогу опанувати. Таким чином вони мобілізуються, організовуються, набувають химерних форм, виходять із води, просуваючись углиб суходолу аж до пустель та вічних снігів. Між цими кордонами, за які життя не могло вийти