Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Мабуть, самі лише городські майстри? – спитав Ной.

– Так, селюків нема. Як би не те, що в мого приятеля тепер робітників обмаль, то він би вас ні за що не взяв і навіть моє слово не допомогло б, – відповів Феджін.

– І, мабуть, доведеться трохи того, підмазати? – мовив Ной, ляснувши себе по боковій кишені.

– Аякже, звісно, не підмажеш – не поїдеш, – одказав старий.

– Але ж двадцять фунтів – це чортзна-які гроші!

– Не скажіть… а особливо, коли не знаєш, як їх здихатись, – заперечив Феджін. – Число й дату банкнота, мабуть, записано, ге? Банк попереджено, й з виплатою по ньому – зась. Чого він вартий? Доведеться ще переправляти його за кордон, і багато за нього не виручиш.

– Коли я можу побачитися з вашим приятелем? – спитав нерішуче Ной.

– Завтра вранці.

– Де?

– Тут.

– Мг! А платня яка?

– Панське життя – харчі й квартира, тютюн і випивка хазяйські й половина того, що заробите ви й ваша молодичка.

Невідомо, чи зажерливий хлопець пристав би навіть на ці блискучі умови, якби йому воля. Але він збагнув, що тепер він в лабетах свого нового приятеля і може пропасти з пір’ячком і насіннячком, як почне коверзувати: що може стати старому на заваді виказати в цю ж мить на нього (після всіх останніх несподіванок це зовсім не здивувало б Ноя), і тому він дав свою згоду.

– Тільки ось що! Як дівка моя дуже трудяща й загарлива і потрапить багато зробити, то для себе я хтів би якоїсь легшої роботи, – зауважив Ной.

– Якогось гарненького рукодільства – так?

– Еге, чогось такого, – відповів Ной. – А яка, на вашу думку, про мене найбільше личить? Знаєте, так, щоб не дуже небезпечно й не дуже тяжко, а так, на дурничку. Ось чого мені треба.

– Я чув, як ви щось говорили про шпигунство? Моєму приятелеві дуже знадобився б спритний чоловік, що вмів би добре висліджувати, – провадив Феджін.

– Так, я говорив про це, ця робота мені до вподоби, та тільки з неї зиску мало, – відповів замислено містер Клейполь.

– Ваша правда, – згодився, поміркувавши або вдаючи, що міркує, старий. – Так, зиску з неї небагато.

– Ну то що ж? – стурбовано спитав Ной. – Мені треба чогось такого, що можна було б робити потайки, з певністю і так, мов сидиш у себе в запічку.

– Ну а що ви скажете про стареньких бабусь, – провадив Феджін. – Це те ж не кепський заробіток; за ридикюльчик і пакунки – смик, ноги на плечі, й шусть за ріжок!

– Еге! А що, як вона почне на ґвалт кричати та ще чого доброго й подряпає? – зауважив Ной, хитаючи головою. – Н-ні, це, здається, не для мене. А може, є ще якісь вільні посади?

– Є! – скрикнув Феджін, кладучи свою руку на Ноєве коліно. – Візьміться до пацят.

– До чого? – здивувався містер Клейполь.

– Ага, ви цього не знаєте, соколику! Так послухайте, – одказав Феджін, – пацятами ми звемо дітлахів; мати пошле такого малюка до крамнички й дасть йому півшилінга або шилінг, а він несе його просто перед себе в руці, гроші самі так і просяться до кишені; ви берете монету, малюка штовхаєте в канаву й ідете собі спокійнісінько своєю дорогою не зморгнувши – велике диво, що дитина гепнулась і забилась! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

– Ха-ха-ха! – зареготав і собі Ной, брикнувши ногами. – Оце якраз на мене!

– Ще б пак! – відповів Феджін. – У Кемдент-Тані, Беттл-бриджі й узагалі в таких околицях міста вам добре поведеться – там таких малюків завжди досхочу, орудуйте хоч цілісінький день. Хе-хе-хе!

З цими словами Феджін штовхнув ліктем Ноя в бік, і вони обоє весело зареготали й реготали довго та голосно.

– Отже, все гаразд, – мовив містер Клейполь, трохи заспокоївшись (тим часом Шарлотта вже повернулася до хати). – О котрій годині ми завтра з вами побачимось?

– Приміром, о десятій – гаразд? – запропонував Феджін.

Ной хитнув головою.

– Ну а як же я назву вас моєму доброму приятелеві?

– Містер Болтер, – відповів Ной, готовий до цього питання. – Містер Морріс Болтер, а це місіс Болтер.

– Дуже приємно, до послуг пані, – мовив занадто чемно Феджін, низько вклоняючись, – сподіваюся, що ми незабаром ближче зійдемось.

– Чуєш, Шарлотто, що говорить цей джентльмен? – скрикнув містер Клейполь.

– Чую, чую, Нойчику, – відповіла місіс Болтер, простягаючи Феджінові руку.

– Бачите, вона мене зве ласкаво замість Морріса Ноєм, – пояснив Феджінові містер Болтер, колишній Клейполь. – Розумієте?

– Звичайно, чудово розумію, – уперше за ввесь вечір сказав правду Феджін.

З низькими поклонами й найкращими побажаннями він попрощався із своїми новими друзями й пішов додому; тоді містер Клейполь, наказавши своїй вірній дівчині вважати уважно на його слова, оповів їй про свою угоду із старим євреєм; він говорив так згорда, як належить говорити представникові сильної статі, до того ще й вшанованому повновладою обкрадати малих дітей у Лондоні та його околицях.

Розділ XLIII

Як меткий Проноза доскочив біди

– Ага, так, значиться, ваш друг – це ви самі; диви який! Знаєте, мені це ще вчора ввечері на думку спало! – так говорив містер Клейполь, або містер Болтер, другого дня, отаборившись у Феджіновому лігві після того, як вони добилися торгу в трактирі «Трьох Калік».

– Кожен сам собі найкращий друг: світ пройде, а вірнішого над себе не знайде, – відповів Феджін із загадковою ухмілкою.

– Не скажіть, бувають і винятки. Знаєте, іноді надибаєш на такого, що сам собі найгірший ворог, – заперечив Морріс Болтер тоном доходжалої людини, що не раз у бувальцях бувала.

– Не вірте, не вірте цьому, соколику, – одказав Феджін. – Людина тільки тоді буває собі за ворога, коли вона занадто любить себе і занадто ревно піклується за себе, а не за інших, будьте певні, соколику. Пхе! Такого на світі не буває.

– А коли й буває, то це дуже кепсько, – зауважив містер Болтер.

– Звичайно, кепсько, бо все має свою глибоку підставу, – згодився Феджін. – Одні звуть магічним числом «три», інші «сім», соколику, але магічне число це «один».

– Ха-ха-ха! Хай живе число «один» нині, повсякчас і на віки вічні!

– Але в нашому тісному колі, соколику, ми маємо одне кругове загальне число «один», – додав Феджін схаменувшись. – Тобто вважаючи себе за число «один», ви мусите мати за те саме і мене, й усіх наших молодих друзів – один за всіх і всі за одного.

– А сто чортів! – скрикнув містер Болтер.

– Бачите, ми настільки пов’язані один з одним нашими спільними інтересами, що інакше й бути не може, – провадив Феджін, вдаючи, наче не дочув його