Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

бідну Шарлотту, що терпляче сиділа поруч і з насолодою дивилась, як він розкошує.

– Ага! – шепнув старий Барнеєві. – Мені цей хлопець до вподоби. Він нам буде корисний – бачиш, як він вишколив дівку. Тс, соколику, я хочу послухати, про що вони там говорять.

Він ще раз глянув у віконце, а потім притулив вухо до перегородки і почав уважно прислухатися до розмови.

На його старому гидкому обличчі промайнув хижий вираз, а очі пожадливо заблищали.

– Я тепер думаю зажити по-панському, – казав Ной, недбало випростовуючи ноги й продовжуючи розмову, початок якої Феджін, на свій жаль, не чув. – Досить з мене цих клятих трун, Шарлотто, – настало й для мене свято; якщо схочеш, то й ти ходитимеш павою.

– Звісно, хочу, моє серденько, – відповіла Шарлотта, – тільки ж не щодня бредня; не можна ж щоразу обчищати каси, а потім давати ходу.

– Під три чорти каси! Хіба крім них нічого кращого не знайдеться?

– Ну а що ж саме?

– Кишені, дамські ридикюлі, приватні квартири, поштові карети, банки, – самовпевнено пояснив Ной, розпалений пивом.

– Але ж ти не подужаєш цього сам, моє серденько, – заперечила Шарлотта.

– Я накину туди й сюди оком і пристану до спілки з досвідченими людьми, – відповів Ной. – Вони вже знатимуть, куди нас приділити. Та ти сама варта п’ятдесятьох жінок. Е, та коли я тобі звелю, то ти можеш бути такою хитромудрою бабою, що хоч куди!

– Який же ти любесенький, що говориш так! – скрикнула Шарлотта й солодко цмокнула його в його поганюче обличчя.

– Ну, буде! Не чіпляйся до мене, а то я ще розсерджусь, – мовив Ной, дуже гордо випростуючись з її обіймів. – Щоб мені вийти на ватажка якоїсь грабіжницької зграї! Я б їх усіх тоді в шори убрав і наглядав би за всіма соколиним оком так, що вони й не знали б. Якби добра пожива, то мені кращого й не треба. Тільки б натрапити на таку братву! Двадцяти фунтів, що лежать у тебе в кишені, не пожалкував би, тим паче що ми не знаємо, як їх здихатись.

З цими словами містер Клейполь глибокодумно зазирнув у жбан, збовтав його гарненько, милостиво хитнув головою Шарлотті й хильнув ще трохи пива; це на нього, здається, дуже добре вплинуло. Він саме лагодився повторити цю процедуру, але не встиг: двері несподівано відчинилися й до кімнати увійшов якийсь старий дід.

Це був містер Феджін. Він увійшов з ґречною ухмілкою, вклонився низенько, сів край сусіднього столу й наказав Барнеєві, що ввійшов за ним слідом, улесливо всміхаючись, принести пива.

– Погожий вечір, хоч для такої пори трохи свіженький, – почав Феджін, потираючи руки, – а ви, сер, мабуть, нетутешні, з села чимчикуєте, так?

– Звідки ви це взяли? – здивувався Ной.

– У нас в Лондоні нема такої куряви, – відповів Феджін, показуючи рукою на запорошені черевики й клунки подорожніх.

– Овва, який ви хитромудрий чолов’яга! – скрикнув Ной. – Ха-ха-ха, ти тільки послухай, Шарлотто!

– Ох, соколику, в такому велелюдному місті треба бути хитромудрим, – відповів старий, переходячи на довірливий шепіт, – без цього не проживеш, – він ляснув себе дуже красномовно пальцем по носі.

Ной, звичайно, спробував зробити те саме, але в нього воно вийшло не так досконально, бо його носик був дуже маленький. Проте Феджін зрозумів це як вияв цілковитої згоди з його думкою і почав дуже гостинно частувати свого нового знайомого зі своєї пляшки, яку тим часом приніс Барней.

– Ловка штука! – зауважив Ной, облизуючи губи.

– Ловка, та кусається, – відповів Феджін. – Щоб пити її щодня, треба частенько обчищати каси, кишені, дамські ридикюлі, приватні помешкання, поштові карети або банки.

Почувши свої достотні слова, Ной відкинувся на спинку крісла, пополотнівши з жаху й безпорадно переводячи свій зір з Шарлотти на старого.

– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, соколику, – заспокоїв його Феджін і ближче підсунувся до нього. – Ха-ха-ха! Щастя ваше, що я, а не хтось інший почув випадково вашу розмову. Щастя, що не хтось інший!

– Я цих грошей не брав, це все вона накрутила. І тепер гроші в неї, а не в мене, ти це сама знаєш, Шарлотто, – белькотів Ной, підібгавши під самий стілець свої допіру недбало випростані ноги.

– Байдуже, хто їх узяв і в чиїй кишені вони лежать, – відповів Феджін, хижо зирнувши на дівчину й на клунки на лаві. – Я сам такий, як ви, і ви тому мені подобаєтесь.

– Який це? – спитав Ной, потроху оговтуючись.

– Та ремество у нас одне, – пояснив йому старий, – у цьому трактирі всі однакові. Ви втрапили саме куди слід: тут ви як у Бога за пазухою. Захиснішого місця, як «Каліки», ви на ввесь Лондон не знайдете, тобто, звичайно, для тих, хто мені до вподоби. А ви обоє з цією молодичкою мені одразу сподобались. Отже, все гаразд, будьте як удома.

Може, Ноєва душа почувала себе тут дійсно як удома, але цього ніяк не можна було сказати про його тіло: він увесь час крутився, совався на місці, наїжувався боязко й недовірливо, поглядаючи на свого нового приятеля, і ніяк не міг прибрати відповідної пози.

– Я скажу вам навіть більше, – провадив старий, заспокоївши спершу Шарлотту кількома ласкавими словами. – Я маю одного приятеля, що, мабуть, зможе виконати ваше наймиліше бажання: він виведе вас у люди, ви виберете собі якийсь один фах до вподоби, а інших вас навчать.

– Ви говорите начебто навсправжки… – пробелькотав Ной.

– Ще б пак! Навіщо ж мені жартувати? – відповів, знизуючи плечима, Феджін. – Так-так. А знаєте, я хотів би побалакати з вами наодинці – ходімо!

– Навіщо нам турбуватись, – зауважив Ной, випростовуючи поволі сміливіше ноги. – Вона віднесе тим часом речі нагору. Шарлотто, бери клунки, й гайда.

Дівчина покірно виконала цей величний наказ і вийшла з хати, завдавши собі обидва клунки на плечі; Ной підвівся, підійшов до дверей і дивився їй услід, поки вона сходила нагору.

– Вона в мене шовкова, правда? – спитав він тоном циркового майстра, що приборкав непокірного дикого звіра.

– Чудесно, чудесно; ви, мій соколику, розумна голова, – одказав Феджін, ляснувши його по спині.

– Ще б пак! Якби не це, хіба б я був тут? – гордо відповів Ной. – Ну, годі, кажіть, що ви мали казати, а то вона незабаром повернеться.

– Ну то якже? Коли ви сподобаєтесь моєму приятелеві, то підете до нього – згода? Кращого й вигадати не можна.

– Ну а чи він спритний, путящий хлопець? – спитав Ной, підморгнувши своїм маленьким оком.

– Овва! Він такий зугарний знавець свого ремества, що куди, стоїть на чолі зграї, усіх на лови заправляє й усе, що є