Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

було натовпів, що вже казати про першу половину суботи. Крім випадкових перехожих, оживляли це місце тільки четверо підлітків на скейтбордах. Один, у жовтій бандані, спритно об’їжджав виставлені в ряд бляшанки з-під пива — їх не встигли прибрати після нічних п’яничок, інші, згрупувавшись, оцінювали його майстерність. Орест сповільнив крок, спостерігаючи за піруетами. Підліток із тріумфом завершив свій заїзд, не зачепивши жодної банки, і стрибнувши на край скейту, схопив його на руки. 

— Нічого собі! — пробурмотів Орест собі під носа. 

Він привернув увагу скейтбордиста, і той кивнув. Орест кивнув у відповідь і, знітившись, пришвидшив крок. 

Я вийняв телефон — дізнатися час, і тільки тепер згадав, що він досі відключений. Утім, хіба я кудись поспішав? 

— Чого ви досі не вмикаєте його? — поцікавився Орест. — Вам не цікаво, що сталося в світі за ті двадцять років, що ви були в комі? 

— Суперінтелект уже почав поневолювати людство? Урбаністи вигадали ефективний засіб від київських корків? Віталій Кличко повернувся в бокс? Ні? Ну тоді решта новин зачекають. Краще скажи мені: вмієш кататися на скейті? 

— Мені дужче подобаються самокати. Але він же був супер, правда? Якщо й кататися, то тільки так. 

Що ж, Оресте, мені теж подобаються люди, які добре роблять свою роботу. Я сам старався таким бути. 

— Пропоную трохи скоректувати наші плани, — я зупинив Ореста біля пункту прокату спортивного інвентарю. — Я, здається, сьогодні переоцінив свої сили, але самокат здужаю. 

— Самокат? Але ж ми збиралися бігти, — виявив упертість хлопчина. 

— Біг нікуди від тебе не побіжить, — я був задоволений своїм каламбуром. 

Молодий менеджер зрадів ранковим клієнтам — отже, недарма він вибрався з ліжка цього суботнього ранку, — але навушники з вух не вийняв. 

— Затягни рюкзак тугіше! — гукнув він Орестові, підібравши нам усе, що було треба. 

Ми вийшли з пункту прокату в шоломах, рукавичках і захисних щитках. Сонце грало на хромових ручках наших самокатів. Орест начепив сонцезахисні окуляри, і якби зараз синиці, зібравшись у зграю, взялися наспівувати головну тему з фільмів про Джеймса Бонда, я б не здивувався. 

— Уперед, до «Олімпійського»! — скомандував я. 

Орест рвонув, не встиг я й договорити — спецагенти не люблять чекати. 

У нас із самокатом складні стосунки. Так уже вийшло, що сама доля стіною стояла між нами. Тричі я міг стати на самокат, і щоразу щось цьому заважало. Уперше — це був цінник. Ми з мамою прийшли в «Дитячий світ» купувати самокат. Я пам’ятаю — залишався тільки один, безглуздого ядучо-салатового кольору, але це мене аж ніяк не засмучувало. Я встиг полоскотати гумові насадки на його ручці, коли мама виявила знижку на чудовий триколісний велосипед, який ми могли собі дозволити. Тому з магазину того дня я вийшов щасливим і з велосипедом, а насадки самоката дісталися іншим. Удруге я міг проїхатися на ньому в дворі. Самокат належав гастролеру-п’ятикласнику — він бував у нашому дворі тільки влітку, — а платити за три кола я збирався наклейкою з жовтим кабріолетом. Але п’ятикласник презирливо оглянув товар, наклеїв мені його на лоба й поїхав — як і належить гастролерам. Наступний і останній раз трапився, коли вже майже минуло життя. Через два дні після того, як мені підтвердили ураження Мітча, я мав намір покинути юриспруденцію й стати кур’єром із доставки їжі. З офісу я поїхав не додому, а напрямки в торговельний центр — по електросамокат, — який кур’єр без свого транспорту? Спускаючись на ескалаторі, я побачив майбутнього колегу: він сидів за столиком, схрестивши руки, і з порожнім поглядом чекав, коли в суші-барі зберуть його замовлення. Поки ескалатор висадив мене на тверду поверхню, я встиг змінити своє рішення й замість магазину рушив на фудкорт — купити шість устриць, келих шампанського й поміркувати, як зібрати заново своє життя докупи. 

Коли доля тричі застерігає тебе від самоката, четвертого разу ти не поспішаєш скочити на його підніжку, а деякий час покірно котиш його поруч із собою. 

Так я й дійшов до паркану, що огороджував територію стадіону. За цей час Орест устиг зробити навкруг мене кілька кіл, демонструючи віртуозну їзду. Мабуть, він би легко приручив і скейтборд. 

Широкоплечий охоронець на вході суворо глянув на нас із-під плямистого картуза й зупинив обертові двері так різко, що Орест ударився об них самокатом. На руці охоронця не було мізинця — мабуть, одного нещасливого разу цей сталевий пропелер виявився сильнішим і скосив йому пальця своїм гострим краєм. 

— Підготовка до концерту. Стадіон закритий, — гаркнув він. 

— Не впевнений, — я вказав на двох дівчат в обтислій формі, які базікали по той бік паркану. 

— Зате я впевнений, — відрізав охоронець й одразу ж перемкнувся на дівчат, але руки з дверей не прибрав. 

Певно, доля вже вчетверте вказувала мені, що поїздка на самокаті щастя не принесе. Що ж, можливо, воно й на краще, і мій організм ще не готовий до такого стресу. Я торкнув Ореста за плече. 

Хлопчик наче й не відчув мого дотику. Обхопивши руками ґрати паркану, він дивився між прутів, наче перед ним була не споруда стадіону, а тарілка прибульців, які приземлилися в центрі Києва й вирішили пустити тут коріння. Не знаю, чому стадіон мав для нього таке значення. Але чи часто ми спроможні зрозуміти дитячу шкалу цінностей, у якій новенькі кросівки можуть означати менше, ніж, приміром, засушений хвіст ящірки? 

Я витяг із кишені гаманець, чим знову привернув увагу охоронця, але вийняв не гроші, а візитівку. Охоронець не зважився взяти її в руки, але схилив голову, щоб прочитати. 

— Візьміть, нічого страшного в цьому нема, — запевнив я. — Я пропоную не гроші, а щось набагато цінніше — стати вашим боржником. Життя — непередбачувана штука, ніколи не знаєш, коли може знадобитися хороший юрист. Такий, що думатиме не про товщину вашого гаманця, а про те, як витягти вас із біди. Страховка на шматочку картону — за те, що ви просто закашляєтеся, коли ми вирішимо штовхнути ці двері. Добра угода. 

Якщо ти адвокат, використовуй професійні навички переконання. Охоронець примружився, стараючись повною мірою усвідомити почуте, — і простягнув руку до візитівки. Сховати її в кишеню він не встиг — позаду постав білобородий старий у жилетці, від чиїх очей не сховався порух охоронця. 

— Це що, хабар? — поцікавився він досить миролюбно, але безпалого наче струмом ударило. 

— Це лише візитівка, — охоронець так енергійно простягнув доказ старому, що краєчок картки зачепив тому кінчик бороди. — Я сказав їм, що сьогодні вхід на стадіон обмежений. 

Старий навіть не глянув на візитівку, — мабуть, вирішив, що інцидент вичерпано. Охоронець повернув мені шматок картону — мовляв, бач, угода не