Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Запам’яталося інше: вони жодного разу не образили мене, запропонувавши щось із речей їхнього покійного сина. 

Чи не в пам’ять про це я зараз тут опинився? 

Я бачив, як невістка Капітана клопочеться навколо Ореста, вибираючи йому спортивний костюм і кросівки. Присівши перед хлопчиком на коліна, вона часом кидала на свекра погляд, повний бентеги і вдячності, — мабуть, уже давно вона чекала можливості зробити йому послугу. Я бачив, як серйозно Орест слухає її пояснення про різницю між матеріалами та переваги різних моделей — він вочевидь боявся втратити нитку розмови і видатися невдячним. Я бачив, як Капітан, який уперше на моїй пам’яті відійшов від своєї машини далі ніж на два кроки, крутить у руках ремінь із малюнком каченяти, роблячи при цьому вигляд, що переймається тільки своєю машиною, за якою пантрує через вітрину. Я бачив усе це й думав, що життя — це колода карт, яку батьки передають дітям для нового пасьянсу, але самі карти — ті ж самі. Ось любов, ось війна, ось мова, ось ганебна хвилина слабкості, а ось ти в магазині купуєш одяг дитині, яка зосталася без матері. І долею зветься лише порядок, у якому ти почнеш ці карти викладати. 

— Сьогодні в мене було відчуття помилкового дежавю, — Капітан дочекався, поки Орест щезне у примірочній, і опинився біля мене. — Наче цей хлопчик не вперше сів у мою машину, наче я вже діставав ззаду маленьку подушечку, наче я вже відкривав разом із ним заново київські вулиці. 

— Наче ти й сам на ціле життя молодший, — відповів я. 

Капітан глипнув через вітрину на свою автівку, повісив ремінь із каченятком на місце й повернувся. 

— А ви справді наче помолодшали, — зауважив він. — Хоча й на лікарняному ліжку ви мали цілком здоровий вигляд. Наче прилягли поспати. 

Він устиг побувати в моїй палаті, доки я лежав без пам’яті? Я розгубився і, помітивши це, Капітан, мій незмінний ранковий провідник, нашорошився. 

Дивно складається життя: якось навесні ти сідаєш в авто випадкового таксиста, а одного осіннього дня розумієш, що став для нього більш ніж постійним пасажиром. Коли це сталося? Чи можна вгадати ту мить, те слово, той погляд, який зближує людей? 

— Це ви мене знайшли? 

Кілька секунд Капітан роздумував, чи варто йому на мене образитися, але потім, як людина практична, вирішив не псувати гарного дня. 

— Я встиг не тільки це, та-ак, — повідомив він. — Учора я був на похороні Фростова. 

— На похороні? — До мене дійшло, що Фростов, який для мене загинув тільки вчора, уже похований. Людина, яку я востаннє бачив із пістолетом біля підборіддя й не зміг захистити, тепер лежить у тісному ящику під товщею землі. Я знову опинився в тюремному дворі, знову хотів кричати й знову не міг вимовити жодного звуку. 

— Але ж ви не могли туди прийти. І я подумав, що правильно піти мені. Наче від вас, розумієте? 

Я розумів. Іноді дружба — це замінити друга там, де він має бути, але не може через обставини. 

— Розкажіть, — попросив я. 

— Сьогодні надто багато сонця для сірої розповіді, — заперечив Капітан. — Але зараз вам достатньо знати, що родину Фростова не залишили саму. З’явився бізнесмен, який почув його історію й узяв на себе забезпечення дружини та дитини. 

— Старий знайомий? 

— Розповів вам усе, що знаю. 

Капітан ляснув мене по плечу й пару разів струснув, намагаючись вибити з мене гнітючі думки, які не пасували обстановці. 

— З мене кросівки, а за форму доведеться заплатити вам, тож дивіться, за що платите, — кивнув він на Ореста, який вийшов із примірочної в новенькому костюмі. 

Невістка капітана заохкала, виражаючи схвалення. Костюм хлопчині справді личив. Капітан показав великого пальця, і я подумав, що цей жест призначався не Орестові. Він був символом, що крига між ним і невісткою почала танути. 

Коли все необхідне купили, Орест закинув рюкзак зі старим одягом на плече і першим вилетів із магазину. У машині він забажав сісти на заднє сидіння: менше нашої уваги — менше приводів ніяковіти. Однак це не завадило Капітанові відчинити дверцята й скомандувати: 

— Ану, покажи ще раз кросівки. 

Кросівки Орест вибрав сірі, хоча Капітанова невістка старанно вмовляла його зупинитися на білих — вони краще пасували до костюма. Але Орест повідомив простий факт: сірі краще риплять. Невістка так була вражена цим аргументом, що двічі перевірила, як вищить блискавка на спортивному костюмі. 

— Куди їдемо? Тут поряд є чудовий парк у японському стилі — якраз для пробіжки, — прискіпливо роздивившись взуття, Капітан повернувся за штурвал. 

— На «Олімпійський», — відповів я. 

— На стадіон? — здивувався Капітан. — Є десятки цікавіших місць. 

— Але сьогодні ми їдемо туди. 

Капітан шморгнув носом, але завів двигуна. 

— Стадіон, так стадіон. А мені ж доведеться повертатися туди ввечері, — засмучено мовив. — Як ви гадаєте, якщо запропоную дружині прихопити мій костюм і дістатися стадіону своїм ходом, а сам ще трошки потаксую, вона схвалить таку турботу про сімейний бюджет? 

Він знову перетворився на того старого доброго Капітана, який не вмикає влітку кондиціонера, аби зекономити бензин, і просить баристу долити молоко в каву, але тільки якщо воно безплатне. 

— Тоді ця річниця весілля стане для вас останньою, — запевнив я. 

— А хто сказав, що це до гіршого? — реготнув Капітан. 

 

Капітан висадив нас на Троїцькій площі. 

— Заїхати вранці по вас? — спитав він, і надія чаїлася в блиску його очей. 

— Неодмінно, — відповів я. 

На задньому сидінні зашурхотів папір — Орест дістав свого блокнота. 

— Ось, — він потиснув Капітанові простягнуту на прощання руку, а потім уклав у неї аркуша. 

Той підніс папір до вікна й оглянув з усіх боків. 

— Вірші, — констатував Капітан. — Твої? 

— Я написав ще в червні. Але вони про море, — Орест вискочив із машини, витягнувши за собою рюкзак, і перш ніж грюкнути дверцятами, додав: — Ви ж капітан. 

— Друже, а оригінал у тебе залишився? — гукнув водій йому навздогін. 

Орест постукав по своїй голові. Не так часто хлопчиська пишуть вірші про море, щоб не запам’ятати їх. 

На Троїцькій площі й у будні не