Джон Гришем - Фірма

Тоді, знявши ланцюжок, двері відчинили. Альфред увійшов до номера.

— Доброго ранку, Альфреде, — тепло привітався Вінні Коццо. — Вип’єш кави?

— Я прийшов не для того, щоб пити каву, — форкнув Альфред.

— Ти такий завжди знервований, Альфреде. Чом би тобі не розслабитися? Тебе тут неможливо спіймати.

— Заткнися, Коццо. Де гроші?

Вінні вказав йому на шкіряний портфель. Більше не усміхався.

— То розповідай.

Він знову відчув нудоту, та тримався на ногах. Він опустив очі додолу. А серце немов вирватися хотіло.

— Гаразд. Тому вашому Мак-Діру вже заплатили мільйон доларів. Ще й другий мають виплатити. Він вже дістав їм партію документів з фірми Бендіні й запевняє, що в нього є ще десять тисяч папірців.

Враз у паху він відчув гострий біль, присів на край ліжка. Зняв окуляри.

— Далі, — вимогливо сказав Коццо.

— Мак-Дір за останні шість місяців не раз бачився й розмовляв з нашими людьми. На суді він виступить свідком і потрапить у державну програму захисту свідків. Разом із дружиною вони зникнуть.

— Де інші документи?

— Прокляття, я не знаю! Він сам не зізнається, та готується їх передати. Мені потрібні мої гроші, Коццо.

Вінні кинув на ліжко портфель. Альфред відкрив його й свій кейс, а тоді запустив руки, що страшенно тремтіли, в купу грошей.

— Двісті тисяч? — з якимось відчаєм спитав він.

Вінні всміхнувся.

— Як і домовлялися, Альфреде. За кілька тижнів у мене для тебе буде ще одна робота.

— Ο, ні, Коццо. Я більше не витримаю, — він захряснув кейс і побіг до дверей. Тоді спинився, спробував заспокоїтися. Дивлячись на двері, запитав: — Що ви зробите з Мак-Діром?

— А ти як гадаєш, Альфреде?

Той прикусив губу, рвонув свій кейс і вийшов. Вінні з усмішкою замкнув за ним двері. Тоді з кишені витягнув візитівку і, знявши слухавку, замовив телефонну розмову з Лу Лазаровим на його домашній номер в Чикаго.

Террі Росс у паніці йшов по коридору. Він мало що бачив з-за темних окулярів. Через сім дверей, майже коло ліфта з мороку витяглася здоровенна рука, схопила і затягла його в кімнату. Рука щосили вдарила його в обличчя, а кулак врізався в живіт. Далі розбили ніс. Він вже лежав на підлозі без свідомості, з носа юшила кров. На ліжко все викинули з кейса.

Його кинули на стілець, і нарешті він роздивився навколо. На нього дивилися троє його колег, агентів ФБР. Упритул підійшов директор Войлес, не ймучи віри очам, він хитав головою. Небезпечно близько стояв агент зі здоровенними вправними руками. Третій рахував гроші.

Войлес нахилився до нього.

— Ти зрадник, Россе. Наймерзенніша форма падалі. Я не можу в це повірити.

Росс закусив губу й схлипнув.

— Хто? — рішуче запитав Войлес.

Плач став голоснішим. Відповіді не було.

Войлес розмахнувся й щосили вдарив Росса у ліву вилицю. Той скрикнув від болю.

— Хто, Россе? Відповідай!

— Вінні Коццо, — промимрив він, схлипуючи.

— Я сам знаю, що Коццо! Прокляття! Я знаю! А що ти йому розповів?

З очей лилися сльози, з носа капала кров. Все тіло огидно трусилося й звивалося, та він мовчав.

Войлес вдарив його знову, потім ще.

— Ти погань, відповідай! Скажи, чого Коццо треба! — знову удар.

Росс зігнувся вдвоє, голова опустилася на коліна. Ридання стихало.

— Двісті тисяч доларів, — повідомив агент.

Войлес опустився на одне коліно і майже пошепки сказав:

— Це Мак-Дір, Россе? Прошу, ні, тільки не Мак-Дір! Скажи, Россе, скажи, що це не Мак-Дір!

Террі оперся ліктями на коліна й не підводив погляду з підлоги. Краплини крові вже зібралися в акуратну калюжку на килимі.

— А тепер, сміливіше, Террі. Тобі вже не варто хапатися за гроші. Ти — на шляху до в’язниці. Ти — ганьба, Террі. Ти — слизький шматок курячої падалі. Всьому кінець. Хіба мовчанкою чогось досягнеш? Ну, тримайся, Террі. Ох, діла наші грішні.

А Войлес тихо благав.

— Прошу, ну скажи, це ж не Мак-Дір? Террі, будь ласка, скажи.

Террі виструнчився на стільці, пальцями витер очі. Глибоко зітхнув. Прокашлявся. Закусив губу, скорботно поглянув на Войлеса і кивнув.

Девашер не мав часу на ліфт. Він помчав сходами на четвертий поверх, у кутовий, начальницький кабінет Лока. Половина партнерів була вже тут: Лок, Ламберт, Мілліган, Мак-Найт, Данбар, Дентон, Лоусон, Банахан, Крюгер, Велч і Шотц. Решта мала підійти.

В кабінеті була тиха паніка. Девашер всівся на чолі стола для перемовин, інші — навколо.

— Ну от, хлопці. Ще не час бити на сполох і мчати до Бразилії. Поки що не настала пора. Сьогодні зранку ми дістали підтвердження того, що він дуже часто розмовляв з федералами, що вони йому вже заплатили мільйон доларів, і що ще один пообіцяли виплатити. Він має якісь документи, які можуть для нас стати фатальними. Дізналися ми про це прямо від ФБР. Поки ми розмовляємо, до Мемфіса вже летить Лазаров, везе з собою групу людей. Схоже на те, що шкода поки невелика. Поки що. Згідно з нашою інформацією, безпосередньо від дуже високого за рангом службовця ФБР, Мак-Дір має десять тисяч копій наших документів, і він їх може передати ФБР. Поки що він їм передав мало — так ми думаємо. Тож очевидно, ще є час все владнати. Я це кажу попри те, що в них вже є якийсь матеріал. Імовірно, в них його не досить, інакше б вони вже заявилися до нас із ордером на обшук.

Девашер насолоджувався своїм виходом, він був на висоті, розмовляв зараз з поблажливою посмішкою, поглядав на схвильовані обличчя.

— Тож де зараз Мак-Дір?

Відповів Мілліган.

— У своєму кабінеті. Я щойно з ним розмовляв. Він ні про що не підозрює.

— Чудово. За три години він має летіти на Великий Кайман. Так, Ламберте?

— Саме так. Опівдні.

— Літак, джентльмени, не долетить. Пілот за чимось полетить спершу в Новий Орлеан, а тоді попрямує на острови. Коли летітимуть над Мексиканською затокою, через пів години з екранів радарів зникне маленька точка. Назавжди. Уламки розкидає по поверхні води площею в тридцять квадратних миль, і тіл ніхто не знайде. Це так сумно, але необхідно.

— «Лір»? — поцікавився Дентон.

— Так, синку, наш «Лір». Ми тобі купимо нову іграшку.

— Щось забагато ми гадаємо, Девашере, — завів мову Лок. — Ми розраховуємо на те, що документи, які в