Джон Гришем - Фірма

них в руках, цілком безпечні. А чотири дні тому ти думав, що Мак-Дір копіював секретні папки Ейвері. То що тепер?

— У Чикаго всі папери переглянули. Так, у них повно викривальної інформації, але це їм мало допоможе, вона не дасть їм змоги висунути звинувачення. Ви ж, хлопці, знаєте, що всі кляті папери на острові. Ну і звісно, в підвалі. А туди ніхто не проникне. Ми перевірили все в котеджі. Здається, все в порядку.

Та Лока відповідь не задовольнила.

— Звідки ж тоді десять тисяч аркушів?

— Це ти припускаєш, що вони в нього є. А от я сумніваюся. Ви ж не забувайте, він прагне з них вибити ще мільйон доларів перед тим, як ушитися. Напевне, бреше, а сам вишукує ще якісь документи. Якби Мак-Дір мав на руках десять тисяч документів, чому ж вони тоді досі не у ФБР?

— Тоді чого боятися? — запитав Ламберт.

— Боїмося того, чого не знаємо, Оллі. Нам невідомо, що він вже має, крім того мільйона. Він же не дурний, коли сам по собі тут блукав, міг наштовхнутися на щось важливе. Такого не можна допустити. Розумієш, Лазаров наказав, цитую, «висадити в повітря його сраку», кінець цитати.

— Та неможливо, щоб новачок зумів знайти й скопіювати аж стільки секретних записів, — впевнено мовив Крюгер, поглядом шукаючи підтримки у присутніх. Дехто йому насуплено кивнув.

— Навіщо прилітає Лазаров? — запитав Данбар, голова відділу нерухомості. Він так дивувався, ніби то до них на обід мав прибути Чарльз Менсон.

— Ну, це нерозумне запитання, — кинув Девашер, глянувши на того, мов на придурка. — По-перше, треба потурбуватися про Мак-Діра. І сподіватися, що шкоди завдано мінімальної. А тоді переглянути нашу діяльність, щоб внести необхідні корективи.

Лок підвівся, не зводячи погляду з Олівера Ламберта.

— Прослідкуйте, щоб Мак-Дір сів на літак.

Тарранс, Еклін і Лейні сиділи, мов у ступорі й слухали телефон, ввімкнений на голосовий зв’язок. Войлес зателефонував із Вашингтона й повідомив про все, що сталося. Казав, що за годину вилетить до Мемфіса. Говорив майже з відчаєм.

— Ти маєш його попередити, Таррансе, і то негайно. Коццо не відомо, що ми все знаємо про Террі Росса, але Росс йому розповів, що Мак-Дір саме нам збирався передавати записи. Будь-якої миті з ним можуть поквитатися. Треба його попередити. Проосто зараз! Ти знаєш, де він?

— На роботі, — відповів Тарранс.

— Гаразд, добре. Привези його до нас. Я там буду за дві години, і хочу з ним поговорити. Бувай.

Тарранс взявся за телефон і став набирати номер.

— Кому ти дзвониш? — запитав його Еклін.

— До юридичної компанії «Бендіні, Ламберт і Лок».

— Ти що, здурів, Вейне? — бовкнув Лейні.

— Сидіть і слухайте.

На дзвінок відповіла адміністраторка.

— Мітча Мак-Діра, будь ласка, — мовив Тарранс.

— Одну секунду, будь ласка.

Почувся голос секретарки:

— Офіс містера Мак-Діра.

— Мені потрібно поговорити з Мітчелом Мак-Діром.

— Перепрошую, сер. У нього зустріч.

— Послухайте, любонько, це говорить суддя Генрі Г’юго, він мав ще п’ятнадцять хвилин тому бути в мене у судовій залі. Ми на нього чекаємо. Це терміново.

— А в календарі на сьогоднішній ранок про це не записано.

— Це ви складаєте його розклад?

— Ну, так, я, сер.

— Отже, це ваша провина. Давайте його до телефону.

Ніна побігла коридором в кабінет Мак-Діра.

— Мітчу, там на лінії суддя Г’юго. Каже, що ви маєте вже зараз бути у суді. Краще поговоріть із ним самі.

Мітч підскочив, схопив слухавку. Обличчя зблідло.

— Так, — сказав.

— Містере Мак-Дір, — мовив Тарранс. — Це суддя Г’юго. Ви спізнюєтеся на суд. Я вас чекаю.

— Так, містере суддя.

Він взяв піджак, кейс і похмуро мовив Ніні.

— Вибачайте. У вашому календарі нічого не було.

Мітч кинувся коридором, далі сходами донизу, проминув рецепцію й вийшов через вхідні двері. А далі на північ просто полетів по Фронт-стріт до будівлі біржі «Коттон-Ексчейндж», там перебіг через її вестибюль, вискочив на Юніон, звернув на схід і помчав до торгового центру міста.

Може, десь по-діловому вдягнений молодий чоловік із кейсом у руках, що мчить, мов очманілий, і здасться звичним явищем, але не в Мемфісі. На нього звертали увагу.

Він причаївся за лотком із фруктами й перевів подих. Не бачив поки за собою погоні. З’їв яблуко. Подумав: «Якщо справа дійде до гонитви, добре, аби за мною біг Тоні Дві Тонни».

Він ніколи не був особливо високої думки про Вейна Тарранса. Ідея із взуттєвою корейською крамницею була провальною. Не кращим місцем для зустрічі був людний ресторанчик на Гранд Каймані. Його записник із даними на клан Моролто виявився нудним, і не зацікавив би й бойскаута. А от ідея з сигналом тривоги, коли одразу зрозуміло: «не став запитань, а рятуйся втечею», була блискучою. Ось уже місяць Мітч знав: якщо зателефонує суддя Г’юго, він повинен миттєво звідти тікати. Отже, щось сталося, і люди з п’ятого поверху вже за нього візьмуться. А де Еббі? — ще подумав.

На Юніон було не людно, парами кудись ішли перехожі. Мітчу потрібен був натовп. Придивився до перетину Фронт і Юніон, та нічого підозрілого не помітив. За два квартали на схід він ввійшов до «Пібоді» й пошукав телефон. Побачив його в невеликому закутку галереї над вестибюлем, коло чоловічої вбиральні. Він набрав номер Мемфіського відділення Федерального бюро розслідування.

— Вейна Тарранса, будь ласка. Це терміново. Говорить Мітч Мак-Дір.

Мить — і той узяв слухавку.

— Мітчу, ти де?

— Так, Таррансе, що відбувається?

— Де ти?

— Я не на роботі, судде Г’юго. Поки що я в безпеці. Що трапилося?

— Мітчу, ти маєш прийти до нас.

— Ні, Таррансе, я не робитиму такої дурниці. Принаймні поки ти мені все не поясниш.

— Так от, е-е-е, у нас невелика проблема. Стався деякий... маленький... витік інформації. Тобі треба...

— Витік? Ти сказав «витік», Таррансе? Такого не буває Таррансе, витік не буває маленьким. Розказуй, Таррансе, поки я не відключився й не щез. Ви ж прослідкуєте дзвінок, так? Я кладу слухавку.

— Ні! Послухай, Мітчу, вони знають. Знають про наші розмови, знають і про гроші, і про папки.

Настала довга пауза.

— І це невеликий витік, Таррансе? Скидається на прорив загати. Розкажи, що сталося, і швидко.

— Це до біса важко, Мітчу. Якби ж