Джон Гришем - Фірма

за п’ять хвилин підставлять драбину. Зверху колючий дріт уже перерізано. По той бік є міцна мотузка.

— Можна дещо запитати?

— Швидко давай.

— А як же ті прожектори?

— Їх спрямують в інший бік. Ти будеш у темряві.

— А ті, зі зброєю?

— Не турбуйся. Вони дивитимуться в інший бік.

— Дідько! Ти впевнений?

— Слухай, хлопче, я добре знаю систему, але з тобою — інша справа. Наглядач Латтемер усе спланував особисто. Він он там — вказав на найближчу вежу.

— Наглядач?

— Еге. Щоб не було несподіванок.

— Хто поставить драбину?

— Пара охоронців.

Рей рукавом витер піт із чола, набрав у груди повітря. В роті вже пересохло, а в колінах відчував слабкість.

Охоронець зашепотів:

— По той бік на тебе чекатиме один тип. Звати Вад, це білий чоловік. Він тебе там знайде, і ти роби, як він скаже.

Промені прожектора знову розітнули пітьму, і враз потухли.

— Приготуйся, — сказав охоронець. Все оповила темрява, від тиші стало моторошно. Стіна тепер здавалася чорною. З найближчої вежі просигналили двома свистками. Рей опустився на одне коліно й чекав.

З-за ближньої будівлі до стіни побігли дві тіні. Пошукали в траві, вхопили драбину й підняли.

— Давай, хлопче, — мовив охоронець. — Біжи!

Рей прихилився і побіг до стіни. На нього вже чекала саморобна драбина. Двоє підсадили його на першу сходинку. Поки він видирався, драбина під ним вгиналася й хиталася. Зверху стіна була завширшки два фути. Хтось дбайливо зробив для нього дірку в спіралях скрученого колючого дроту. Не торкнувшись до нього, Рей шмигнув до краю. Знайшов обіцяну мотузку і спустився з зовнішнього боку стіни. Мотузка на вісім футів не діставала до землі, тож він її відпустив і зістрибнув. Присівши навпочіпки, роззирнувся. Було темно. Прожектори поки не ввімкнули.

Від стіни десь через сто футів виднівся ніби якийсь лісок.

— Сюди! — почувся спокійний голос. Рей кинувся в той бік. Серед гілля перших кущів на нього чекав Бад.

— Швидко. Йди за мною.

Рей ішов слідом, поки не зникла з очей стіна. Вони спинилися на галявинці, біля грузької стежки. Чоловік подав руку.

— Я Бад Райлі. Весело було, правда?

— Неймовірно. Рей Мак-Дір.

Бад був міцним чоловіком із чорною борідкою, в чорному береті. Ще на ньому були армійські чоботи, джинси й камуфляжна куртка. Зброї на виду не тримав. Запропонував Рею сигарету.

— Ти тут з ким? — запитав Рей.

— Ні з ким. Я так, просто виконую деяку роботу для начальства в’язниці. Зазвичай мене запрошують, коли хтось перелазить через стіну. Ну, з тобою, звісно, інша справа. Я подумав, що нам варто на хвильку затриматися, поки не завиють сирени, щоб ти їх послухав. Якщо ти такого не почуєш, це буде неправильно. Тобто, то ніби салют в твою честь.

— Ну, ясно. Я вже їх раніше чув.

— Так, так, але коли ти по цей бік — зовсім інша справа. Прекрасні звуки.

— Послухай, Баде, я...

— Рею, послухай. У нас ще купа часу. Вони не дуже тебе переслідуватимуть.

— Не дуже?

— Так, але ж їм треба влаштувати тут велике шоу, всіх поставити на вуха, наче це справжня втеча. Та за тобою вони не йтимуть. Не знаю, хто вже за тобою стоїть, та видно, великі люди.

Сирени завили, Рей аж підстрибнув. Чорне небо розітнули промені прожекторів, почулися віддалені крики сторожі.

— Бачиш, що я мав на увазі?

— Ходімо, — сказав Рей, рушаючи.

— Там трохи далі на дорозі моя вантажівка. Я приніс тобі одяг. Охоронець і розміри повідомив. Сподіваються, тобі сподобається.

Коли вони дійшли до машини, Бад вже аж захекався. Рей одягнув брюки оливкового кольору й темно-синю бавовняну сорочку.

— Все чудове, Баде, — сказав він.

— Свій одяг можеш викинути в кущі.

Вони дві милі попетляли гірською дорогою, а тоді повернули під пагорб. Бад слухав по радіо «Конвей Твітті» й мовчав.

— Куди ми їдемо, Баде? — врешті запитав Рей.

— Ну, наглядач говорив, що йому все одно, а ще краще, їм і не треба про це знати. Казав, що ти сам вирішуєш. Я пропоную доїхати до якогось більшого міста, де є автостанція. А там вже ти поїдеш, куди тобі треба.

— А ти мене далеко можеш довезти?

— В мене є ціла ніч, Рею. Ти тільки назви місто.

— Треба звідси подалі від’їхати, перш ніж я крутитимуся коло автостанцій. Може, до Ноксвіла?

— Є там і Ноксіл. А звідти ти куди?

— Я не знаю. Мені треба вибратися з країни.

— З такими друзями, як у тебе, це не буде проблемою. Та все одно, будь обережним. Вже завтра твоя фотографія висітиме в кабінеті кожного шерифа в десяти штатах.

Попереду в гору потяглися три автомашини, блимаючи синіми вогниками зверху. Рей прихилився.

— Заспокойся, Рею. Їм тебе не видно.

Через заднє вікно він дивився, як ті зникли в темряві.

— Ну, а пости на дорогах?

— Послухай, Рею. Та ж не буде ніяких постів, ясно? Повір мені.

Вад сягнув рукою до кишені і кинув на сидіння жмут купюр.

— П’ять сотень баксів. Наглядач передав особисто. В тебе товстенькі дружки, приятелю.

34

Був ранок середи. Террі Росс сходами піднімався на четвертий поверх готелю «Фенікс-Парк». Перед дверима до холу він спинився, щоб перевести подих. На чолі бісеринками проступив піт. Він зняв темні окуляри й рукавом піджака витер обличчя. Враз відчув нудоту, і сперся на поручні сходів. Він впустив порожній кейс і сів на нижню сходинку. Руки трусилися, як від нападу, на очі наверталися сльози. Щоб спинити блювоту, він притиснув живіт.

Нудота минула, стало легше дихати. «Сміливіше, чоловіче, сміливіше. Там, в кінці коридору на тебе чекають двісті тисяч доларів. Якщо стане сміливості, ти зможеш зайти і взяти їх. Ти маєш мужність, і ти з ними звідси вийдеш. Він став дихати спокійніше, руки перестали тремтіти. Сміливіше, чоловіче, сміливіше».

Коліна, здавалося, підгинались, та він пройшов до дверей, проминув готельні номери й дістався кінця коридору. Восьмі двері справа. Він затамував подих і постукав.

Минуло кілька секунд. Крізь сонячні окуляри у темному коридорі майже нічого не міг розгледіти.

— Так, — почулося з-за дверей.

— Це Альфред, — от смішне ім’я, подумав він. І звідки воно? Двері рипнули, з-за них над ланцюжком з’явилося обличчя.