Джон Гришем - Фірма

— Ніяких проблем.

Він пішов до кабінету й замкнувся. Скинув черевики, ліг на підлозі й заплющив очі.

Ліфт спинився на сьомому поверсі; Мітч вискочив і пішки побіг на дев’ятий. Теммі йому відчинила двері, впустила й одразу замкнулася. Він підійшов до вікна.

— Ти прослідкувала? — спитав.

— Авжеж. Охоронець від вашої стоянки стояв отам на тротуарі й дивився, як ти сюди йшов.

— Оце так! Навіть Датч за мною слідкує.

Він повернувся й приглядівся до Теммі.

— У тебе втомлений вигляд.

— Втомлений? Я ледь жива! За останні три тижні я побувала прибиральницею, секретаркою, юристом, банкіром, повією, кур’єром і приватним детективом. Я дев’ять разів літала на Великий Кайман, купила дев’ять комплектів валіз і перевезла сюди десь із тонну викрадених паперів. До Нешвіла я їздила чотири рази, а літала десять разів. Стільки перечитала банківських записів і всілякої фігні юридичної, що вже осліпла. А коли час лягати спати, я одягаю формену сорочку і шість годин граю роль технічки. У мене стільки вже імен, що я їх на руці записую, щоб не помилитися.

— В мене є для тебе ще одне.

— І це мене не дивує. Що іще?

— Мері Еліс. Відтепер, коли ти говоритимеш із Таррансом, ти будеш Мері Еліс.

— Дай-но запишу. Тарранс мені не подобається, він розмовляє грубо по телефону.

— В мене для тебе є чудова новина.

— З нетерпінням чекаю.

— Ти кинеш «Борців з пилом».

— Я зараз ляжу й плакатиму. Чому?

— Це безнадійно.

— А я тобі про це ще тиждень тому говорила. Навіть Гудіні не під силу звідти папери дістати, скопіювати й назад покласти без того, щоб він не попався.

— Ти бачилася з Ебанксом?

— Так.

— Він отримав гроші?

— Так. Їх переказали у п’ятницю.

— Він вже готовий?

— Сказав, що так.

— Гаразд, а як той умілець?

— Сьогодні по обіді я з ним зустрінуся.

— Хто він?

— Колишній в’язень. Приятелював із Ломаксом. Едді казав, що ніхто в США не робить краще за нього документи.

— Це було б добре. І скільки?

— П’ять тисяч. Звісно, готівкою. Нові свідоцтва, паспорти, права й візи. Скільки йому знадобиться на це часу?

— Я не знаю.

— Тобі на коли потрібно?

Мітч сів на край столу. Глибоко зітхнув і замислився. Став підраховувати.

— Треба якомога швидше. Я думаю, що маю в розпорядженні ще тиждень, а тепер вже не знаю. Ти скажи, хай зробить чимскоріше. Ти можеш сьогодні ввечері поїхати до Нешвіла?

— Та звичайно, залюбки! Я там аж два дні не була!

— Треба, щоб ти купила відеокамеру «Sony» зі штативом і встановила її над ліжком. Купи коробку з касетами. І я хочу, щоб ти кілька днів залишалася там, біля телефона. Передивися всі папери Бендіні ще раз, доповни свої записи.

— Тобто, я маю там побути?

— Так, а що?

— В мене від спання на тій канапі два диски пошкоджено.

— Це ти її вибирала.

— А що з паспортами?

— А як спеціаліста звуть?

— Якийсь там Лок. В мене є його номер.

— Дай мені його. Скажеш, що я за день йому подзвоню. Скільки в тебе є грошей?

— От добре, що спитав! Починала я з п’ятдесяти тисяч, так? Десять тисяч пішло на перельоти, готелі, вантаж, на оренду авто. Гроші й тепер розходяться. А ти ж хочеш ще відеокамеру й фальшиві посвідчення. Шкода на таке викидати гроші.

Мітч рушив до дверей.

— Тобто, ще п’ятдесят тисяч треба?

— Я візьму.

Він підморгнув їй, зачинив двері й подумав, чи вони хоч коли ще побачаться.

Камера була розміром вісім на вісім футів, з унітазом в кутку й двома нарами. Верхні вже рік були порожніми. На нижніх лежав Рей, від вух тяглися проводки наушників. Він говорив сам до себе якоюсь дуже чужою мовою. Турецькою. Можна було побитися об заклад, що в цей час на цьому поверсі жодна інша душа не прослуховувала курс турецької мови Берліца. Тихий гомін доносився з інших камер зліва й справа, але майже все світло було вимкнене. Вечір вівторка, одинадцята.

До камери тихо підійшов охоронець.

— Мак-Діре, — тихо покликав він з-за ґрат. Рей одразу сів на нарах, глянув на нього, вийняв наушники.

— Наглядач хоче тебе бачити.

«Аякже, — подумав він, — сидить зараз, об одинадцятій ночі за письмовим столом і чекає мене».

— Куди я маю йти? — стривожено запитав він.

— Взуйся і виходь.

Рей огледів камеру, проводячи облік своїм скупим пожиткам. За вісім років він придбав чорно-білий телевізор, великий касетний магнітофон, дві картонні коробки, заповнені касетами й кілька десятків книжок. Він по три долари на день заробляв у в’язничній пральні, та витрачався на цигарки, тож мало що залишалося. Оце було все його майно. Все, що за вісім років нажив.

Охоронець вставив у замок важкий ключ й прочинив двері на декілька дюймів, вимкнув світло в камері.

— Йди за мною слідом, і ніяких вибриків. Я не знаю, містере, хто ти такий, але в тебе є дуже високі покровителі.

Охоронець мав ще й зв’язку ключів. Вони вийшли у двір, спинилися під баскетбольним кільцем.

— Стань позаду мене, — сказав охоронець.

Рей обдивився темний майданчик. Досить далеко, в кінці двору, за стежкою, по якій Рей вже сходив тисячу миль і викурив тонну сигарет, височіла, мов гора, стіна в’язниці. При денному світлі заввишки вона була шістнадцять футів, та вночі здалася набагато вищою. Через кожні п’ятдесят ярдів здіймалися сторожові вежі, добре було видно озброєних охоронців.

Його провідник був спокійний і незворушний. Ну, звісно, на ньому форма, в нього зброя. Він впевнено пройшов між будівлями котелень, наказавши Рею йти за ним і поводитися спокійно. На розі будівлі вони спинилися, і охоронець поглянув на стіну, що була вже за вісімдесят футів. Порожній двір час від часу освітлювали прожектори, обидва відступили в тінь.

«Чому ж ми ховаємося? — запитав себе Рей. А ті люди, на вежі — вони на нашому боці? Краще би про це наперед знати, поки не зробив фатальних кроків».

Охоронець вказав на місцину в мурі, крізь яку колись тікав Джеймс Ерл Грей з дружками. Це було знамените місце, до нього з захопленням приглядалися більшість пожильців «Браші Маунтінс». До слова, більшість із білих.

— Десь