Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Спускаючись по кам’яним широким сходам, чоловік раптом збагнув, що він чує звуки моря. Звісно ж Драган хотів запитати у дружини, куди ж вони йдуть. Та перш ніж відкрити рота, зрозумів, що у нього під ногами вже не твердий камінь, а м’який пісок. Піднявши свій погляд та роззирнувшись, чоловік застиг. Місце, в якому вони опинилися, було в точності таким, як і те, що було зображене на одній зі стін у кімнаті Мири.

Піщаний берег, що ховався між високих кам’яних скель та безкрає море заворожували своєю красою та дарували спокій і відчуття захищеності.

І поки Драган розглядав всю цю красу, його дружина вже встигла підійти до самого моря. Дівчина швидко почала знімати із себе сукню, відкидаючи її у бік. Наступними були її черевички.

- Миро, ти що робиш? - Драган розгублено дивився, як дівчина скидає довгу сорочку та білизну, відкриваючи йому своє тендітне оголене тіло. На мить імператор стиснув руки у кулаки. Йому було неабияк боляче дивитися на спину дружини, повністю вкриту шрамами.

- Ми маємо встигнути до світанку. - Мира поглянула на чоловіка через плече. Її погляд випромінював щось загадкове.

- Встигнути що?

Та слова Драгана лишилися не почутими. Дівчина із посмішкою побігла до води і з головою пірнула у її блакить.

- Миро! - Якусь мить чоловік стояв, розгублено дивлячись туди, де щойно зникла його дружина. Та потім, не гаючи ні хвилини, він також скинув із себе увесь одяг і побіг слідом за Мирою.

Вода, на диво, виявилася приємно теплою. Морські хвилі ліниво колихалися на вітру, немов наспівуючи якусь чарівну мелодію. Винирнувши з-під води, Драган підплив до Мири, яка зачаровано спостерігала за сонцем, що по волі піднімалося із-за горизонту.

- Я хочу стати твоєю. - Дівчина поглянула на Драгана. І скільки ж в тому погляді було справжнього і щирого бажання, що імператор не витримав і, пригорнувши до себе дружину, припав своїми вустами до її вуст.

Спочатку, їх поцілунок був обережним. Невпевненим. Та далі, ні чоловік, ні жінка себе більше не стримували. Притискаючись один до одного, їх поцілунки ставали все наполегливішими. Від пристрасті, що наповняла Драгана з середини, він не одразу збагнув, коли саме дівчина встигла оплести його талію своїми ногами.

- Я хочу бути лише твоєю. - Шепотіла хрипким від збудження голосом Мира, цілуючи шию і плечі чоловіка.

А він і не сперечався з нею. Не стримував себе. Адже, також нестримно бажав свою дружину.  

Так, віддаючись шаленій пристрасті, Драган і Мира не помітили, як яскраве сонце вже давно зійшло над їхніми головами.

День вже давно вступив у своє право, а морські хвилі із шумом розбивалися об гарячий пісок. Та, здається, для закоханих було абсолютно байдуже, до всього, що їх оточувало. Вони просто лежали на розгорнутій шалі, милуючись один одним.     

- Як це трапилося? - Драган ніжно водив рукою по старому тавру дружини. Вже не відчував він магії від її шраму. Та йому все одно було боляче дивитися на цей проклятий символ.

- Це був мій шістнадцятий день народження.

Дівчина поглянула кудись за спину чоловіка, поринаючи у такі не легкі спогади.

До дня народження Мири лишалося три дні. Дівчинка добре знала, що цей день для неї пройде так само, як і решта. Адже, батько ніколи її не радував ні подарунками, ні пишними святкуваннями, ні увагою. Для молодої принцеси вже давно не було секретом те, що рідний батько її не любить.

Гуляючи околицями замку, Мира раптом помітила, як до порту пришвартовується корабель. Вперше їй доводилося бачити у своєму житті корабель. Ще ніколи до Цитаделі не прибували гості із-за морів. Тому, не роздумуючи, дівчинка чимдуж побігла до пристані. Ховаючись за старим рибацьким будиночком, замріяна Мира, яка в житті ніде не бувала, крім як Цитаделі, із захватом розглядала величезний корабель, намагаючись запам’ятати кожну його деталь. Величезні вітрила, що розвивалися на вітру, нагадували принцесі крила птахів, що вільно ширяли в небі.

Із жадібним захватом вивчаючи корабель, Мира не одразу помітила, як до пристані вийшов її батько. Владлен, як і завжди, виглядав холодно та гордовито. В його зовнішності було щось таке жахаюче, що не раз по тілу принцеси з’являлися сироти.

Імператор зустрічав гостей із усіма почестями.

- І що ж привело вас на наші землі, принце Ядере? - На обличчі Владлена з’явилася холодна усмішка.

Визираючи зі свого сховку, дівчина побачила незнайомого чоловіка, що стояв біля її батька. Він був високим, статним та вродливим. Але Мирі чомусь здалося, що врода цього незнайомця була лихою та підступною. Принцеса одразу ж вирішила, що краще триматися від гостя якнайдалі. Душею відчувала, що добра він їй не принесе.

- Здається, я ясно висловився у листі, за чим саме сюди приїхав. - Посмішка чоловіка була моторошною.

- Ну що ж, тоді Ласкаво прошу. - Імператор театрально повернувся до палацу, всім своїм видом показуючи, що радо запрошує гостя до свого дому.

Коли принц Ядер вже збирався йти слідом за Владленом, він раптом зупинився і швидко повернув свою голову у бік, де якраз ховалася Мира. Саме в ту мить їх погляди і зустрілися - наляканий і наївний погляд принцеси та хтивий і лукавий принца. Не витримавши такого зорового контакту, Междемира швидко дряпанула геть.