Данило Туптало - Житія Святих - Січень, Данило Туптало

життя свого провадив, преподобний Теоктист тоді розхворівся хворобою великою, і прийшов святий Євтимій відвідати хворого Теоктиста, останнє дати йому цілування, і перебував декілька днів у монастирі тому, чекаючи кончини друга і співпостника свого, щоб поховати його. У тій-бо хворобі помер Теоктист блаженний у 3-ій день вересня. Довідавшися ж про кончину Теоктистову і про святого Євтимія, що там є, Анастасій-патріярх прийшов поспіхом із клиром своїм — причину знайшов, бо хотів поховати блаженного Теокстиста, не менше ж через те, що хотів бачити і привітати святого Євтимія. Його ж побачивши, взяв руки його і цілував, говорячи: "Віддавна хотів святі ці поцілувати руки, і ось нині сподобив мене Бог. Прошу-бо тебе, чесний отче, молися за мене до Господа, щоб пророцтво твоє, яке на мені здійснилося, збережене було до кінця. Пиши ж до мене часто, наставляючи мене, як маю керувати Христовою Церквою, бачу-бо в тобі Божих Дарів дію і випробував на собі силу їхню". Святий же смиренно говорив: "Прости мене, святий владико, я прошу твоє блаженство, щоб згадував мене в молитвах своїх до Бога". І поховали разом чесне тіло преподобного Теоктиста, достатньо ж бесідами між собою насолодившися, розійшлися. Поставлений же був кеновії Теоктистової ігуменом Марин, богоугодний стрий Теревонів, але і він через два роки помер. Його ж преподобний Євтимій, прийшовши, поховав поблизу преподобного Теоктиста. А по Марині поставив ігуменом Логина, мужа добродійного. Із цим Логином прийшов колись блаженний Сава в Лавру до преподобного Євтимія, в січні-місяці, щоб відпровадити його, коли відходив, за звичаєм, в пустелю, і бачив Євтимій Саву, взяв його зі собою на труд пустельний. І коли ходили вони в Руві по місцях безводних, Сава хотів дуже пити від утоми і йти далі не міг, бо знеміг від спраги. Преподобний Євтимій своєю молитвою вивів воду зі землі сухої, як же про те в житії преподобного Сави написано. Тоді по багатьох незчисленних подвигах і трудах преподобний отець наш Євтимій до блаженної кончини своєї наблизився, її ж і передбачив одкровенням божественним.

Було одного року так, що настав час його звичного в пустелю відходу, після празника Господнього Богоявлення у восьмий день, тобто 14 січня. Зібравшися, прийшли брати — одні відпровадити отця хотіли, инші ж іти з ним сподівалися, серед них же і Мартирій з Іллею, що з Нитрії були. І бачили його, що не готувався в дорогу, ані не подбав про братів, які мали йти з ним, ані про тих, що мали лишитися в Лаврі. Питали його, кажучи: "Чи не підеш ти зранку, чесний отче, в пустелю?" Відповідав святий: "Перебуду цю неділю з вами, у Лаврі, в суботу ж опівночі відлучуся від вас". Це ж казав святий, передрікаючи братам час свого до Бога відходу — вони ж не розуміли. У третій день настала пам'ять преподобного отця нашого Антонія Великого, 17 січня, і звелів святий Євтимій всенічному в церкві чуванню бути. Після того як відбулося чування, взявши пресвітерів лаврських до вівтаря, сказав їм: "Відтепер, о браття, не творитиму з вами чування ні одного, кличе-бо мене вже до Себе Бог від минущого цього життя. Пошліть-бо до мене Домитіяна, а коли буде день, хай зберуться тут всі брати". Це чувши, пресвітери заплакали, і зразу відомо стало братам, що казав Великий Євтимій. І коли був ранок, зібралися до преподобного. Він же почав до них говорити так: "Отці і браття мої, в Господі любі, відходжу в путь батьків моїх, ви ж, якщо мене любите, заповіді мої бережіть, особливо ж любов, яка є союзом досконалости. Що є сіль для хліба, це любов для чеснот. І як же не годиться їсти хліба без соли, так не можна без любови виправити чесноти, коли всіляка чеснота через любов і смирення є міцною і постійною. Бо смирення підносить того, хто любить його, на вершину чеснот, любов же міцно тримає, не попускає з висоти тої впасти додолу, любов-бо ніколи не відпадає і є любов більша від смирення. Явлене є те Самим Господом нашим, бо заради Своєї до нас любови волею смирився і став людиною, як же ми. Через те маємо завжди сповідатися Йому і підносити похвали, а найбільше ми, що відлучилися від суєтного цього світу. Кожен собі хай запам'ятає це, о браття, тіло ж і душу в чистоті хай береже. Звичного собору церковного ніколи нехай не залишає. Усі ж передання й устави монастирські бережіть уважно. Тим, хто бідує в напастях, як можете, помагайте. Якщо хтось із братів з нечистими бореться помислами, того безперестанку настановляйте, повчайте, утішайте й утверджуйте, щоб не був заплямований дияволом і не впав. Цю ж останню вам додаю заповідь: щоб ворота монастирські для тих, що приходять, ніколи не зачинялися, але завжди хай будуть відчинені для подорожніх. І сам дах хай буде для вас спільний із подорожніми, і все, що маєте, давайте потребуючим. І так щедре благословення зверху подаватися вам буде від Бога". Те заповідавши братам, Євтимій преподобний запитав у них, кого після нього хочуть мати пастирем. Вони ж в один голос нарекли Домитіяна. І сказав святий: "Не може того бути, бо Домитіян після мене недовго залишиться у житті цьому, але на сьомий день за мною піде". І дивувалися брати такому святого дерзновенному й достовірному пророцтву. І вибрали Іллю, родом з Єрихону, економа долішнього монастиря. До нього ж звернувшись, преподобний Євтимій сказав: "Ось всі отці вибрали собі пастиря і наставника, слухай-бо себе і стадо своє". І багато настановивши його і щодо наставлення братів поучивши, передрік дещо, що має в монастирях після нього бути. Тоді останнє слово вимовив таке: "Якщо знайду дерзновення в Бога, спершу цеї маю просити в нього благодаті, щоб бути завжди духом з вами і з тими, що хочуть після вас бути довіку". Це мовивши, відпустив всіх, окрім Домитіяна. Перебував всередині вівтаря три дні і в ніч на суботу заснув з миром. І приєднався до батьків своїх у двадцятий січня день, проживши років свого на землі життя дев'яносто сім. Розійшлася зразу вістка по цілій Палестині про переставлення преподобного Євтимія, і зійшлися з усіх монастирів і пустель ченці, серед них же був Герасим Великий, і люду кількість велика зібралася. Прийшов же і святіший патріярх Анастасій зі всім клиром своїм, і через велику кількість людей не могли поховати чесного тіла аж до дев'ятої години, поки воїни, велінням патріярховим, не відігнали людей. І похований був чесно, усі