Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

помагають. Побачимо, чи й серпами так будуть тяти-заохочувати, як язиками чесали та до колективу вступати закликали… Та… шкода! Пропаде хліб, голодні вийдемо на зиму.

– Не клопочіться. Колективам не дадуть загинути. За них будуть одноосібники голодувати. Від одноосібника-куркуля видушать, а вам дадуть, – зі злою іронією натякав дядько, що сидів поруч.

– Воно правда, але не думайте, що всі колективи на чуже зазіхають. Я другий рік у колективі й придивився. Є ледач, правда, але є й працьовиті хлібороби, які пішли до колективу під впливом щоденної гавкотні. До нас щотижня приїжджали агітатори з району й усіма способами закликали: «Вступайте до колективу – в цьому одно спасіння: все матимете від держави». А дядьки думають: чи ж справді такий страх? Як обіцяють допомагати – вступаймо. Заклали колектив. Баби поїдом їли, але сяк-так ішло, поки порядкував у колективі той, хто вміє. Коли ж диктують все з району!.. Поки складуть той посівплян, то, дивись, і земля висохне; поки організують наукову боротьбу з бур’янами, то він все збіжжя позаглушує. А найголовніше, що всюди на керівну посаду комуніста тичуть. Поки свій чоловік був головою, колектив дригався. А як прислали чорт-зна звідкіль партійця, – пішло все прахом, бо той горбоносий голова так розуміється на господарстві, як його брати на свинях.

– По-вашому виходить, що коли б свої в колективі господарили, то був би з нього толк, – злізає з верхньої полиці старий чоловік. – А я кажу, що за цієї влади й сам Соломон колективу не поведе. У нас теж є колектив. Найшлися дурні, записались, гадали, що влада від податку звільнить. Полакомились, що від куркулів забрано скотину, реманент та до їхніх рук передано. Аж вийшло не так. Минулого тижня підносять їм розпорядок поділу прибутків: 500 пудів зерна на центральний соціялістичний фонд, 1000 карбованців прибутку на будову колективської кухні та гуртожитку, на 1500 карб., купити облігацій позики індустріялізації, 200 карб., на будову літака «колектив» і ще деякі дрібнички. Зібрались колективщики на засідання, вислухали це розпорядження та й вуха поспускали. Другого ж дня 60 дворів виступило з колективу; останні заявили, що ні зерна не дадуть. Але не вдається. Приїжджав інспектор і Допром лякав; мабуть, воно тим і скінчиться.

– Взагалі з колективізацією велика заковика. На цьому ділі нашого брата-селянина хитро обходять, – заговорив знов поважний селянин. – Дивіться. Через ту колективізацію колотять селом, руйнують господарства, сім’ї, садять людей до Допрів, вивозять на Соловки, тероризують, жити не дають – силоміць гонять до осоружного колективу. Виходить, що злидням сільським селянство само винне, бо не йде в колектив, цурається цього близького щастя. А я не раз ставлю питання: що було б, коли б село набралось розуму і масово пішло до колективу? Чи здобуло б той обіцяний райдобробут? Ой, ні! Замість раю, прийшло б щось гірше, ще грізніше, як сьогодні. Бо стало б так: куркулів-експертників ліквідували б, заможніші господарства зруйнували б цілком, і держава опинилася б без великих платників податку, бюджет би різко зменшився. А промисловість розвивати треба? Апарат утримувати також? А з кого тоді податки стягати? Взялися б до колективів. І тут саме відкрилася б хитро заховувана таємниця. Тоді тільки селянство зрозуміло б суть колективізації та всієї влади. Тоді не куркулі вже були б винні. Село найшло б свойого ворога і виступило б проти цього експльоататора одностайно. Тоді повторилася б революція і то страшна, кривава революція за розкріпощення хлібороба, за селянську диктатуру.

– Ви цікаво говорите, – оживився селянин з серпами. – Лише в такий спосіб спала б полуда з очей заздрих незаможників. Вони на власній шкурі переконалися б, що не куркуль у їхніх злиднях винен, а хтось інший. А то маєте: зруйнують кілька десятків господарств, повиганяють людей з власних хат, постягають чуже добро і – на, незаможники маєте, вступайте в колектив на готовеньке. Який же дурень не погодиться скористати з чужої праці? А того не знають бідняки-наівники, що та праця однак до Москви поїде – чи через куркульські, чи через колективські руки.

– Хитро машинку крутять, бодай би світ їм закрутився, – закашлявся у хмарах диму з городняка поважний селянин.

– А наспівують ще хитріше, – розходжувався в щирості колективіст з серпами. – Пригадайте. Кинули гасло «лицем до села». Селянин сподівався від цього поліпшення, а вони йому ріжні обкладання, експертників, облігації, хлібозаготівки та інші щотижневі здирства, аж поки село до них задом не обернулося. Вхопились за кооперацію як справжній шлях до соціялізму і довели цим соціялістичним шляхом до того, що в крамниці нитки, шматка матерії не побачите, а замість продавати для села, кооперація сама стала здирщиком-спекулянтом і обдирає село гірше, як найстрашніший середньовічний жид-жмикрут. Кинулись за електрифікацію, машинізацію, індустріялізацію – і довели до того, що селянин цвяха не може купити. Тепер про колективізацію стали розпинатися і то, сучі сини, прехитро ведуть кампанію: одних гладять, а других душать та виспівують, мовляв, у колективі ваше блаженство, та куркуль проклятий з підкуркульником до нього вам приступити не дають. Бийте, руйнуйте, нищіть куркуля…

– Що ж зробиш? Диктатура пролітаріату, – зітхає селянин.

– Та доки в чорта тій диктатурі бути? – підхопив селянин середніх літ. – Я розумію диктатуру рік, два, ну, п’ять, в часи війни чи неспокою. А тут дивіться! Живемо ніби в мирний час, про війну й не чути, а диктатурою щобожий день баки нам забивають. Пролєтарій – цяця, а селянин наче у Бога теля з’їв. Пролетареві двері всюди широкі, а ти, селянине, попосмикайся. Робітника до школи в першу чергу, робітникові платня певна і 7-годинний робочий день, і відпустки, і курорти, у виборах до рад робітник за п’ятьох селян голос подає, і в партію робітника раз-два приймають, і на посадах всюди робітник… Що ж це за робітничо-селянська влада? Цікавий я, чи є хоч один комісар у нас з селян, від плуга, з поля? Робітники мають спілки, а чому хліборобам не дають змоги об’єднатись, щоб боронили своїх прав?..

До гурту підійшов тип у військовому попросити сірничка. Селяни змовкли. Він оглянув усіх і зник. За хвилин п’ять вступив до нашого купе агент:

– Етот, етот, етот і єщо етот, за мной! – тикнув він пальцем на селянина з серпами, курця та двох сусідів і повів.

Я прикляк на полиці, ніби смачно сплю. Як вони зникли, скочив і гайда до іншого вагону.

На ранок поїзд мчав справжніми українськими степами. Я ріс і цвів, наливався щастям, надією. З солодкою приємністю читав напис «станція Бахмач», з піднесенням минав «Ніжин», з захватом нетерпеливости провожав «Броварі» та ощасливлений вискакував з другого боку на станції Київ.

Через 15 хвилин я сидів у знайомих на Тимофіївській вулиці і заїдав