Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

замість 13, попав у № 17. Глянув і остовпів: за столом його студент крутить револьвером «Mawzer» і допитує арештованого. Спантеличений Клепарський мовчить, а вражений несподіванкою студент-чекіст не знає, що казати в такому місці свойому професорові. Натиснув гузик, і Клепарського вивели, відібравши підписку «под стражайшей отвєтствєнностею нє разглашать». Словом, обсадили вузи шпигунством зо всіх боків. Студент не те, щоб говорити, а й думки, противні режимові, від себе відганяє, щоб з зовнішнього вигляду не запідозрили. Хто хоче закінчити вищу школу, той заморює в собі всякі почуття, сціпить язик і…

Студент урвав на слові й перемінив розмову:

– Куріть. Брати студенти, спасибі, угостили. Москва ще має курево.

– Хіба на Україні нема цигарок? – вихопився я з необачним питанням.

– А ви ж давно з України? – зловив на слові комсомолець, який підійшов до нас і, очевидно, підслухував розмову.

– Та… не так давно… місяців зо… три. На роботу їздив, – виправлявся я обережно й ховав обличчя.

– На Україні робітників бракує, а ви десь інде їздите?! Яка ваша спеціяльність і звідкіль ви? – брався вже й допитувати.

– З Тульчинщини, чорноробочий, лісовий робітник. Виїхав був на тартаки, трохи підробив, тепер вертаюсь на жнива. Як виїжджав із дому, то цигарки по кооперативах були.

– І тепер є!

– Пилипенко! І нащо себе обманювати? Як вирушали з Кам’янця, то мав хто з нас хоч пачку цигарок? Аж дивно. Плянтації тютюневі поширюються, а тютюн на ринку зник.

– Чудак ти, П-ка! – став тлумачити Пилипенко. – Ніби не розумієш, що тепер відбувається реконструкція тютюневого виробництва. Та ж на передостанніх зборах гуртка «поточної політики» говорилося: замість цигарок з довгими цибухами, фабрики будуть випускати цигарки з короткими цибухами. От через те їх і нестало не деякий час.

– А чому нема махорки? Вона ж без цибухів? – знов вихопився я, вкусивши себе за язик.

– Чому? – хитнув Пилипенко головою й зиркнув на мене пронизливо. – Да тому, що… що держава заборонила продавати махорку детайлічно, що шириться спекуляція, а держава прагне до регуляції.

– Добра регуляція. Дорегулювалися до того, що скоро без штанів ходитимем, – обізвався хтось з далекого кутка, ніби спросоння.

Пилипенко ще раз зміряв мене й відійшов, покликавши за собою П-ку. За хвилин кілька цей вернувся:

– Знаєте, Пилипенко вас підозріває… Як справді щось почуваєте, то краще було б зійти йому з очей…

– Та трішки ніби є. Я з тих країв, куди вивезли Фіголя…

– Що?! Що ви кажете?! А Боже… Та й як? От жаль, що не можу… А… Куди ж ви тепер?..

– За кордон. Ви там близько. Не знаєте, як його найлекше пробратись? Контрабанда, певне, ходить?

– На жаль, нічого не можу сказати. Тепер такий страшний теpop у прикордонній смузі, що ніхто не виривається. А проте, заходьте до мене в Кам’янці, може щось до того часу розпитаю. Ось адреса, та заховайте. А тепер ідіть, бо коли б… О, станція. І! Пилипенко вибіг! Тікайте скоріше та обережно сідайте на потяг. Прощавайте! От жаль… Зайдіть у Кам’янці неодмінно… Нате цигарок. До побачення. От жаль… Зайдіть…

Я вискочив з вагону, переліз рейками на другий бік потягу і пильно стежив, куди піде Пилипенко. Певне, йому намір перешкодив. З товарового воза висипав гурт робітників і оточив бабу, що продавала картопляні лєпйошкі:

– Па чом, бабка?

– По 50 капєєк штука, – приказує баба.

– Да что ти, бабка, абалдєла? Раз у рот і пол цєлковаго?!

– А сколькі вазьмьош за всю кузовку?

– Слиш, что заплачу, єслі накорміш?

– Пакупаш – пакупай, а шутіть нєчево.

– Да что ж ти, бабка, запрасіла, как за атца раднова? Бярі 20!

– Сєбя дароже стоїть!

– На четвертную!

– Прахаді, прахаді. Тоже пралєтарій!

– Ах ти ж спекулянтка праклятая! Челавєк с голоду пухнєт, а она капітал нажіваєт, кров нашу пролетарскую пйоть. Таваріщі! Раскулачіть буржуазно-капіталістіческую бабу!..

Ще цей не кінчив заклику, як у баби вихопили корзинку, і в одну мить вона спорожніла. А баба впала на пероні й, рознявши руки, верещала:

– Міліція, Гепева, разбой! Пуд картошкі прапал! Я же пальтішко єдінственное отдала за нєйо. Разбой!..

Злетілися чекісти й міліціонери. Заплакана баба показала на віз, і глядачі порядку пішли розшукувати грабіжників. Звичайно, не найшли, бо лєпйошкі ще по дорозі до вагону зникли в голодних шлунках.

Тим часом ударив третій дзвінок, і потяг рушив. Я вчепився в передостанньому вагоні. Разом зі мною вступав у купе селянин зі жмутом серпів. Вибравши місце на нижчій полиці, він з серцем брязнув серпами на підлогу.

– Будьте ви трижди прокляті з вашою індустріялізацією.

– В чому річ, громадянине, – обізвався селянин з середньої полиці.

– Ціла купа справ, а говорити нема про що. Все старе і все відоме.

– Відоме, та не цілком. Жнива минають, а ви серпів накупили.

– Мусів, – витирає піт селянин.

– То ж для чого? Спекулювати думаєте?

– Нехай ними ворог спекулює. Для колективу закупив.

– Тобто, на другий рік запас робите? Воно б не зле, але ж тепер машинізація, а не серпізація, – підбадьорує нахилившись хтось згори.

– Тепер, я вам скажу, і чорт не потрапить, що купувати. В даному разі біда заставила серпів накупити, щоб цього року ще жито вижати руками.

– Ого! Нівроку господарює ваш колектив! Люди вже молотять, хліб новий їдять, а в вас жнива ще на полі.

– Так, бачите, вийшло з нашим колективом. Виїхали ото ми з жаткою. Обернув я три рази, і чи так Бог дав, чи який дідько на злість колективові підкинув залізяку – на поворотті трісь! – Ножі посипались у дребіззя, шарпак урвався й пружина лопнула у крилах. Оглянув я й посвистав до лиха! Коли б це старі часи, то за годину й поладнав би, а тепер попоганяй. Посідали на коні й гайда: один колективщик по селах ножів шукати, другий по ковалях шарпака сталити-доточувати, а я по складах та по базарах за пружиною. Шарпака другого дня доточили, третього ножів на тринадцятому селі відпитали й за колективську корову ледве виторгували, а головного – пружини – ні купити, ні зробити. А жнива йдуть, сонце пече, жито сиплеться… Обганяв я всі околишні ярмарки, вдарився в Ромни – а пружини ніде, ні на складах, ні на базарах. Люди жнива кінчають, а наше на полі дубиться. Скликали збори членів колективу й вирішили косами косити. Кинулися за кісьми – нема кіс, лиш три на колектив. Ну, коли ж ними 600 десятин посіву вимахаєш? Знову вдарилися по ярмарках: один поїхав до Київа, а я до Курського.

– Та й чого ж не купили?

– Еге, купиш! Як тепер, у наслідок тієї диявольської індустріялізації, всі машинові склади позамикані. Облазив Курське по склепах, складах, базарах, у старих речах перерив, оглядав усякий поржавілий, ще з часів японської війни трибок – не приходиться. Вхопився до кіс – і їх нема: все розкуплене перед жнивами. З досади накупив серпів. Оце привезу, запросимо з міста ту бригаду робітників та комсомольців, що приїздили нам колектив засновувати. Хай жнуть, хай