Робер Мерль - Чоловіки під охороною

ока я бачу, як із барака до нас біжать охоронниці. Їх п’ять чи шість, всі дуже стривожені й зі зброєю в руках. Зчиняється метушня. Лунають крики. На мою адресу летить найбрудніша лайка. Багато рук, не таких уже й ніжних, торсають мене, намагаючись відірвати від керма. Та все марно, я щосили тримаюся за нього, аж поки нарешті бачу Джекі. Вона щодуху біжить з табору — розчервоніла, зблискуючи очима. Лунають накази. Збентежені охоронниці повертаються до свого барака. Довготелеса вартова виструнчується й завмирає. Вона приголомшена. Берідж і я також. Джекі забирає в Берідж ключі від автомобіля, посилає вартову ввімкнути світло в таборі, відчиняє й гучно зачиняє бічні дверцята фургончика, повертає Берідж ключі, а тоді нахилившись, сердито шепоче:

— Ви не дотримались плану — під’їхали сюди на п’ять хвилин раніше.

Я зиркаю на годинник. Джекі має рацію. В усьому винна Берідж, це вона так квапила мене, коли я лічив пульс сонним Бесс і Рікардо. Я поправляю білого чепчика й посуваюся на своє місце. І тут відчуваю присмак крові в роті й біль у яснах. Ті люб’язні дівчата добряче почастували мене кулаками!

Наш фургончик рушає. Блувілл і його сторожова вишка лишаються позаду. Я прикладаю до ранки носовичок. Цієї хвилини я почуваю образу за те, як зі мною поводилися, за оце своє маскування, за вуса, за зелений значок, що блищить у мене на грудях. Якби я не боявся знову порушити наказ, то негайно викинув би його к бісу. Так, Блувілл я залишаю не дуже гарно.

Фургончик котиться путівцем, підстрибуючи на вибоїнах. Берідж зриває з себе вуалетку й перуку, струшує волоссям кольору червоного дерева, повертає до мене голову й раптом сердито каже;

— Бачу, ви здатні виявити ініціативу тільки тоді, коли треба допомогти рідному синові!

Я аж підстрибую. Це вже занадто! Це вкрай несправедливо! Ніби я не допоміг і їй! І ніби «ми», що взяли всю справу в свої руки, досі давали мені бодай якусь змогу приймати ухвали самому! Я впіймав тебе на гарячому, Берідж, ти виявляєш статеву зверхність! Адже до мене ставляться, як колись до жінок, зневажливо, ніхто зі мною не радиться, мені забороняють вживати будь-яких заходів на власний розсуд, а коли я нічого не роблю — ще й докоряють за це! Я притискаю до губи носовичка, мовчки забиваюсь у куток і, не дивлячись на Берідж, утуплююсь очима в темряву.

Переді мною вимальовується сумна картина майбутнього. Я думаю про Дейва і про себе. Ревнива жінка, ревнощі якої поширюються навіть на Дейва.

І ще одна жінка, вагітна від мене, яка втікає разом із нами… Вона теж привласнила собі права на мене — адже обидві вони «охороняють» мене. О, я забув ще про свою законну ласкаву дружиноньку Аніту, з якою — про це теж слід пам’ятати я не оформив розлучення! В мене таке враження, ніби я міняю одну в’язницю на іншу…

Я дивлюсь у темряву. Ясна в мене кривавляться. Час від часу я. спльовую кров у носовичок. Які ж безрадісні, якщо добре подумати, мої перші хвилини на свободі!

Від’їхавши кілометрів два від Блувілла, Берідж зупиняє на узбіччі фургончик і вимикає всі вогні. Ми мовчки чекаємо. Під’їздить джип, з його дверцят з’являється голова Джекі. Вона повільно проминає нас, подаючи знак їхати за нею.

Через шість-сім кілометрів джип звертає з шосе на путівець, який петляє між ялинами, В сутінках, із вимкненими фарами ми насилу посуваємося, та коли раптом виїздимо на галявину, тут стає набагато світліше. Джекі вискакує із джипа, підбігає до нас і схвильовано каже:

— Коли почуєте постріли, не виходьте з машини, не розмовляйте й нічого не бійтесь.

Потім вона повертається: до джипа, скидає з себе уніформу й надягає старі, витерті на колінах зеленуваті джинси та пуловер каштанового кольору з відгорненим коміром і з пов’язкою із зображенням сухого листка на лівій руці. Відтак знову застібає портупею з револьвером, бере на плече карабін, згортає уніформу, кидає її в джип і з рацією в руці зникає між ялинами.

Знову настає довге чекання. Здалеку долинає перестрілка. Я хапаюся за ручку дверцят і чую голос Берідж:

— Куди ви?

— Заспокою Дейва.

— Сидіть на місці. Ви що, не чули наказу?

Я знизую плечима, вистрибую з кабіни й, відчинивши бічні дверцята фургончика, шепочу кілька слів загорнутому в покривало Дейву. Потім торкаюся рукою його обличчя: він геть спітнів. Я вивільняю його й нашорошую вуха. Стрілянина не вщухає. Я знову сідаю поруч із Берідж, яка бундючно каже:

— Чудово! Не стримуйте себе! Грюкніть дверцятами ще раз!

Та що таке слабкий стукіт дверцят, які я причинив за собою, проти цієї оглушливої стрілянини! Я й сам його майже не почув. Тож мені хочеться заскреготати зубами. Цієї хвилини ми з Берідж аж ніяк не відчуваємо любові одне до одного.

Стрілянина помалу вщухає, лунають ще три-чотири поодинокі постріли, і зрештою все стихає. Знову настає довге чекання. Потім у сутінках між ялинами з’являється темна постать Джекі. Вона без рації, без зброї, та коли підходить ближче, ми бачимо на її обличчі радісну усмішку.

— Справу зроблено! — збуджено каже вона.

Джекі розвертає джип і, ввімкнувши фари, знову котить на шосе. Ми їдемо вслід за нею.

Через три кілометри нас, тобто автомобіль Джекі, зупиняє гурт озброєних людей. Фари нашого фургончика освітлюють загін двадцятирічних хлопців і дівчат, одягнених так само, як Джекі, — в зеленуваті джинси й каштанові пуловери з нарукавними пов’язками із зображенням сухого листка. Одна з дівчат підходить до нас.

— Це ти той доктор, що з вакциною? — весело питає вона.

— Я.

— Вистром трохи голову у дверцята, щоб я подивилась на тебе.

Я вистромлюю голову.

— А в тебе нічогеньке личко, татусю, — каже вона, тягнучись до