Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Я не знаю, як. мені бути — ображатися за її слова чи радіти її поцілунку. І я кидаю навмання:

— Як поживаєте, партизанко?

Вона регоче.

— Чудово: цілуємось і воюємо!

Дівчина знову регоче й, похитуючись, розгонистою ходою іде від нас.

Гадаю, вона не дуже чистенька. Але губи в неї свіжі, а поцілунок її мав присмак трави. Ми повільно рушаємо. Коли ми проїздимо повз хлопців і дівчат, вони розмахують зброєю. Я вперше відчуваю подих свободи й примирливо дивлюся на Берідж. Вона сидить бліда, міцно вчепившись у кермо.

Митницю з американського боку захопив інший озброєний загін. Він чисельніший за той, що зустрів нас, і люди в ньому не такі збуджені. Я помічаю серед них кількох «стариків». У людей потемнілі, стомлені обличчя. Мабуть, у сутичці вони зазнали втрат.

Коротка зупинка біля канадської митниці. З усього видно, що на нас тут чекають. Промінь електричного ліхтарика світить спершу мені в обличчя, потім Берідж. Нам дають знак проїздити, і ми, не показавши ніяких паперів, рушаємо далі. Берідж зітхає й через кілька метрів зупиняє фургончик.

— Ральфе, ви не хотіли б сісти за кермо?

Ми міняємося місцями, і я встигаю сказати Дейвові, що він може скинути з себе покривало й лягти так, як йому зручно. Я їду за джипом Джекі. Попереду й позаду нас супроводжують мотоциклістки. Охорона не покидає нас і тут, але тепер уже канадська.

Далеко позаду зчиняється жвава стрілянина.

— Контрнаступ? — питаю я.

Берідж дивиться на годинника й хитає головою:

— Ні. Третій загін захоплює Блувілл.

Я підводжу брови.

— Яка мета цієї операції?

— Мети аж три, — відповідає бліда Берідж, зіщулившись на сидінні.

Я завважую, що вона розмовляє вкрай стомлено, хоч, як завжди, так само зверхньо.

— Перша: знищити блувіллський радіопередавач. Друга: вивезти тих людей, яким найбільше загрожує небезпека, — місіс Берроу, Ріту, Гребела, Пірса, Сміта й подружжя Стайнів. Третя: захопити вахтовий журнал проекту Джесперсена. Само собою зрозуміло, Джесперсена вивезуть теж, але, звісно, не гак шанобливо, як решту. Ми чекаємо від нього свідчень і самовикриття.

Я мовчу. Я просто в захваті. «Ми» ні про що не забули. З викриттям проекту Джесперсена воєнна машина, спрямована проти Бедфорд, дістане грізну зброю.

Саме тоді, коли я поринаю в роздуми, Берідж скручується клубочком і, затуливши руками обличчя, починає ридати. Якийсь час я не подаю голосу. Потім ніжно кажу:

— Ліє…

— Дайте мені спокій! — озивається вона, не відриваючи долонь від обличчя.

Така її реакція не обіцяє нічого доброго. Перегодя я торкаюся правою рукою її плеча. Берідж одразу ж відштовхує мою руку.

— Не доторкайтесь до мене, сексуальний маніяк! — кидає вона крізь сльози.

— Знову! Що я такого сказав?..

— Ви не сказали, ви подумали.

— Еге ж, тепер ви й думки мої читаєте!

— Дайте мені спокій зі своєю безглуздою іронією!

Звісно ж, моя іронія може бути тільки безглуздою.

— То що ж я подумав?

— Коли я під’їхала до сторожової вишки на п’ять хвилин раніше, ви вгледіли в цьому жіночу легковажність.

— Зовсім ні. В цьому є й моя вина.

Берідж здригається.

— А на галявині, коли я заборонила вам вийти з машини й заспокоїти Дейва, ви звинуватили мене в бездушності.

— Ну що ви! Командир ви, а не я.

— А тоді, коли я заплакала…

— Помиляєтесь! Я подумав про те, що суспільні умови дозволяють вам заплакати, а мені — ні!

По цих словах я подаю Лії свій носовичок. Ридання стихає. Руки опускаються, і я знову бачу її обличчя Ще кілька разів схлипнувши, вона заспокоюється. В мене самого підкочується клубок до горла. Зрештою, і в Гомера герої плачуть.

— Ох, Ральфе, — каже Берідж, — я так злякалася, так злякалася, коли ота тичка наказала мені відчинити бічні дверцята фургончика!

— Ви добре виплуталися з тієї халепи.

— Ні, ні, це ви, Ральфе, врятували становище. Ви повелися так розумно! І так несподівано! Досі я мала вас за боягуза, адже ви дуже чутливий.

— Дякую.

Вона не чує мене. В її очах я стаю дедалі відважнішим, і вона не перестає про це твердити.

— Бідолашний Ральфе, як я за вас хвилювалася! А ви повелися так мужньо! Вчепилися в кермо, наче молоденький бульдог!

— «Молоденький бульдог», мабуть, був би комусь не дуже потрібен.

Берідж сміється, підсувається на подвійному сидінні ближче до мене й кидає мені швартов. Я ловлю його правою рукою. Ось і порт. Спокійні води. Тихий вітрець. Ми причалюємо до берега подружньою парою. Я звертаю увагу на те, що Лія мені більше не докоряє, нібито я здатний «виявляти ініціативу тільки тоді, коли треба допомогти рідному синові». Ми мовчимо. Наші дві щогли погойдуються з боку в бік…

Але зараз я випущу її руку з своєї. Машину треба вести обіруч. І все ж таки я відчуваю полегкість. Гуркочуть мотоцикли, я мушу не спускати очей із сигнальних вогнів джипа, що їде попереду, і розмовляти так і далі я не зможу.

Через три години джип перетинає якийсь аеродром — певно, військовий — і веде нас просто в пащу вантажного літака, що й ковтає наш фургончик. Мабуть, цей фургончик комусь потрібен як «речовий доказ». Але спершу я видобуваю з-під покривала Дейва. Хлопець спав!

У літаку він остаточно прокидається.