Робер Мерль - Чоловіки під охороною

нема нічого привабливого. Холодна взимку, задушлива влітку. Вмебльована просто, вигоди скромні, світло насилу пробивається крізь єдине вікно, з якого відкривається жалюгідний вид на огорожу з колючого дроту та барак для охоронниць. А які спогади пов’язані з цією кімнатою! Ліжко, на якому я провів стільки безсонних ночей і на якому мені наснилося стільки всіляких кошмарів… Столик під червоне дерево, за яким я так часто сидів, нічого не читаючи й не пишучи, перебираючи в пам’яті всі свої образи, з сумом чекаючи на Аніту або з тривогою думаючи про майбутнє… Та все ж таки це був мій притулок. Мій барліг, куди я забивався, щоб зализати свої рани. Покидаючи цю кімнату, я залишу в ній часточку самого себе, свого запаху, свого тепла й кілька місяців свого життя.

Коли о дев’ятій годині Бесс і Рікардо стукають у двері, я гарячково здригаюся, радіючи, що маю змогу розслабитись. Наливаю в кухні для Рікардо останню чарку свого чистого віскі. І повертаюсь у кімнату до Бесс, майже не звертаючи уваги на її професійний запал, навіть тоді, коли вона нарікає на мою повільну реакцію і докоряє мені в тому, нібито в неї з’явилася «суперниця». Коли ми нарешті знову виходимо на кухню до Рікардо, я з трепетом беру з єдиної стінної шафи, яку замикаю на ключ, пляшку віскі. Ту, що її дала мені Берідж. Хоч вона й запевнила мене, що до віскі підмішано тільки звичайного снотворного, я, наливаючи гостям по повній чарці, почуваю себе отруювачем. Щойно вони, спершись ліктями на стіл, засинають, я слухаю, як б’ється в обох серце, й заміряю пульс.

— Чого ж ви ждете?! — кажё Берідж, вбігаючи в кухню у перуці й до невпізнання розфарбована. — Чому не скидаєте з Рікардо халат і не надягаєте його?

Настає єдиний напружений момент у всій утечі, О пів на десяту ми вирушаємо: Берідж сидить за кермом фургончика «форд-транзіт», я, насунувши на очі білого чепчика і вдаючи з себе п’яного, розвалився поруч, усередині фургончика причаївся з головою загорнутий у покривало Дейв, праворуч від нього стоїть холодильник, до якого ми поклали свою вакцину поряд із пробірками Бесс — вони, сподіваюся, скоро будуть уже непотрібні.

Білий фургончик зупиняємся під сторожовою вишкою. Надворі вже посутеніло, але в таборі ще ніде не світиться. Берідж подає жетони вартовій, яка довго роздивляється їх, а тоді мовби знехотя віддає нам наші посвідчення. Розлігшись на сидінні, я дивлюсь на вартову лише краєм ока, але цього мені досить, аби пересвідчитися, що ця суха тичка з прищуватим обличчям — дівчина скандальна. Вона недовірливо зиркає в мій бік.

— Чому шофер не за кермом?

— Бо п’яний, — відповідає Берідж безвиразним, хрипким голосом.

— Чому?

— Я не можу завадити клієнтам почастувати його чаркою віскі, — каже. Берідж, досить вдало імітуючи голос Бесс.

— Хто його почастував? — запитує вартова звинувачувальним тоном.

— Доктор Мартінеллі.

— Я доповім про це, — роздратовано кидає вартова. (Вона, мабуть, чомусь недолюблює мене).

— Голубонько, — каже Берідж, — якби я забороняла своїм клієнтам пити й підносити чарку Рікардо, то моєму ремеслу настав би край!

Вартова червоніє. Я бачу, що говорити з такою розпусною жінкою їй важко і що вона вже ладна урвати розмову. Одначе не поспішає це робити. Що більше я дивлюсь на цю дівчину з масивною щелепою й тонкими губами, то менше вона подобається мені.

— Я доповім і про шофера.

— Гаразд, — кидає Берідж.

І тут Лія вперше за всю розмову припускається помилки. Вона вмикає передачу й натискає на акселератор. Тоді вартова сухо каже:

— Вимкніть двигун, вийдіть і відчиніть фургон.

Я весь напружуюсь і відчуваю, як у мене починає калатати серце. На мить западає мовчанка. Берідж знову бере себе в руки. Вона вимикає двигун і монотонно, але ущипливо каже:

— Голубонько, там нема нічогісінько, крім чоловічого сім’я в холодильнику.

Дівчина кліпає очима, наче їй дали ляпаса. Але не здається.

— Ви чули, що я сказала? — питає вона.

— О, даруйте, — каже Берідж, підвищуючи голос. — Я хочу знати, хто за що відповідає! Я заявляю вам: ви не маєте права чіпати моє сім’я в холодильнику!

— Робіть, що я вам наказала! — кричить вартова.

— Ну, якщо ви наполягаєте на своєму, то викличте лейтенанта, — промовляє Берідж із подиву гідною холоднокровністю. — Я відчиню їх тільки при ній.

Мене сповнює страх і лють, особливо на Джекі. Вона пообіцяла, що під час перевірки буде тут. З її вини все піде шкереберть. Куди вона запропастилася?

— Вийдіть, — коротко каже вартова.

Берідж підкоряється, але хитрощі вартової вона розгадала. Перш ніж вийти з автомобіля, вона бере ключі й ховає їх до кишені.

— Дайте ключі! — сердито гримає вартова.

— Голубонько, — каже Берідж, — це сім’я — федеральна власність. Крім мене, ніхто не має права доторкатись до нього.

Несподівано дівчина скидає карабін і наставляє його в груди Берідж. Мені впадає в око, що в неї тремтять руки.

— Дайте ключі! — знов кричить вона.

Тоді я вирішую втрутитися. Я сідаю за кермо, вистромляю з дверцят трохи змочену спиртним голову і кажу з іспанською вимовою:

— Сеньйоро солдате, ви не повинні стріляти в сеньйору Бесс. Вона федеральна службовка.

— Не називайте мене сеньйорою! — гримає вартова.

Виходить, вона ще й нікчема.

Гаразд, сеньйоро, — кажу я з дурнуватим виглядом.

У цю мить я натискаю ліктем на клаксон, і лунає короткий сигнал. Я зробив так ненароком, але вирішую скористатися з цього і знесилено опускаю напахчену спиртним голову та обидві руки на кермо. Лунає довгий пронизливий сигнал, і в ньому тоне голос вартової, що, певно, погрозливо наказує мені підвести голову. Краєм