Володимир Кільченський - Вітри сподівань

з литовцем та недбало махнув рукою, мовляв, ідіть собі далі. Однак ворожий вояка запідозрив неладне і смикнувся до зброї, Андрій кинувся до нього, але вже зрозумів, що не встигає. Саник докумекав, що пахне шмаленим, і, накинувши мотузку, за яку вів бичка, на шию литовця, щосили смиконув назад. Литовець простягнувся на спину, задерши ноги, а штуцер[104] вилетів з рук. Через мить лежачого литовця вже повернули обличчям до землі, затуливши рота, аби той не заволав на поміч. Андрій вправно засунув у рота ганчірку і, давши стусана під бік, примусив підвестися на ноги.

Радісний Саник хльоснув мотузкою скотинку, яка так стала у пригоді, і бичок задріботів до села, вибрикуючи на бігу. Не зволікаючи, почали повертатися до своїх, але тепер Андрій вибрав інший шлях і повів десятку околяса, довіряючись своїй інтуїції.

Найбільше Андрій хотів уникнути зустрічі з товаришами полоненого, і він з Мусієм Синьобоком та Семеном Полохалом йшли попереду, ризикуючи потрапити під вогонь. Знайшовши схоже місце, де вони залишили коней, Андрій дрібно постукав по сухостою, наслідуючи старанного дятла. У відповідь почулося токування[105] глухаря, і вже через мить хлопці готувалися до повернення в табір.

З тих десяток, що вирушали на захоплення «язиків», доправили до сотні полонених вивідувані десятників Андрія Підлужного, Віктора Яреми та Володимира Крупені.

Після допиту полонених головне військо без вагань вирушило вперед, і вже за якийсь час зав'язалися бої із загонами литовців під проводом воєводи Мирського. Допізна козаки та реєстровці ганялися за роздрібненими загонами литовців і здобули повну перемогу. Сотня Петра Гусака участі в боях не брала, а вже під вечір знайшли зручне місце для нічного відпочинку головного війська.

Наступного дня полковник Станіслав Кричевський, окрилений здобутою перемогою, з ходу почав переправлятися через річку Пісочну в багатьох місцях, і вже по обіді багатотисячне військо було на її лівому березі. Не зустрічаючи опору, полковник сміливо повів своє військо в бік містечка Лоєва на зближення з військом чернігівського воєводи Стецька Подобайла. Невеликий загін полковник послав у бік Речиці, аби заплутати ворога, буцімто він наступає в тому напрямку, бо до нього дійшли чутки, що міщани Речиці чекають на козацького полковника, аби приєднатися до його війська.

До сотні від Станіслава Кричевського у глибокому смутку приїхав Петро Гусак і, зібравши десятників, передав наказ полковника йти попереду війська за милю, а подалі він посилає вести розвідку місцевих повстанців, котрі нещодавно приєдналися до його війська. Після такої заяви сотника в Андрія раптово похололо в грудях, і, не стерпівши, він вигукнув сотнику:

— Пане Петре! Так, а ми вже ні на що не придатні? Хто знайде табір литваків?

Петро, піднявши руку, вимовив зі смутком:

— Полковник вважає, що обманним маневром обхитрує Радзивілла. Навалимо всіма силами на обоз князя і назавтра до вечора розженемо литовців та німецьких найманців!

Бувалі вивідувачі з недовірою крутили головами, не погоджуючись із таким непідготовленим наступом козацького війська. Та на ранок вивідувачі побачили, що верхові й піші холопи, які пристали до війська Кричевського, великими загонами покидали табір і вирушали на бокову та передову охорону головного війська.

По обідній порі величезне військо Кричевського вирушило в напрямку Лоєва. Сотня Петра йшла попереду, час від часу переймаючи вістових від передових загонів, які доповідали про відсутність ворога. О другій половині дня ворога було знайдено, і військо почало в рухові займати бойові порядки для наступу. Сотенному Петру Гусаку було наказано зайняти місце побіля охоронної сотні полковника. Сотенці без захвату зайняли своє місце, а далеко попереду вже заляскотіли постріли і битва розпочалася.

До полковника прибули вістові, сповіщаючи про вдалий початок бою і відступ литовських та німецьких піхотинців. Верхове військо полковника вирвалось уперед, загрожуючи досягти обозу Радзивілла, і князь направив проти козаків гусарів Неварського та Гонсевського. Андрій бачив, як козаки відступили від навальної атаки до лісу, і, спішившись і заглибившись у ліс, урятувалися.

Полковник Кричевський, побачивши, що кіннота князя очолила підступи до обозу, стрімко висунув запасний загін козаків, і вони вдарили по гусарах Неварського збоку. В цій битві успіх був на боці руського війська, і було видно, що гусарський загін вдалося розчленувати, а коли з лісу вдарили спішені козаки, в козацьких рядах відчувалося піднесення і переможні покрики сотень людей залунали звідусіль.

Раптово позаду козацького війська почулися бойові кличі литовців, і кількатисячний загін ворога напав на козацьке військо, яке вже переборювало гусарські полки Радзивілла. Цей навальний натиск верхового війська настільки був раптовим, без звуків труб і литавр, що в руському війську Кричевського розпочалася паніка. Підтримані вдалим натиском своїх вершників, гусари, які вже програвали натиск козаків, з новою силою навалили на них. Радзивілл, діставши раптову підтримку загонів, які поверталися з розвідки, посилив натиск зі свого боку, і почалася січа на загибель війська Кричевського.

Сотенці Гусака, які лише поглядали на ведення бою і вже гадали, що їм навіть не доведеться витягати шаблі, ошаліло дивились, як гине військо Кричевського.

Петро Гусак, повертаючись від полковника, ще на ходу вийняв шаблю і почав кричати сотенцям:

— Хлопці! І наш час настав, не дамо згубити руське військо, б’ємо одним кулаччям, смерть ворогам нашим!

Об’їхав сотню і, ставши попереду, припустив коня в бік ворожої кінноти, від якої відбивалися золотаві блиски панцирів, лат, шоломів, а шаблі та мечі запалювали до бою поблискуванням криці.