Володимир Кільченський - Вітри сподівань

півколом білоруське село, Андрій хотів вертати до визначеного табору головного війська, аж тут ляскіт пострілів звалив з коня двох його хлопців. Покрик Андрія «Гайда, за мною!» вивів десятинців із заціпеніння, і вони ошаліло тиснули острогами попід боки коней. За мить Андрій вивів десятку з-під прицільного вогню ворога, і загін не зупиняючись подався до свого табору.

До Петра вже починали збиратися розіслані в усі боки роз’їзди, і майже кожний десятник поспішав сповістити сотника про зустрічі з ворогом. Зібралися всі роз’їзди вже перед заходом сонця, йшли до сотника сповістити про загибель товаришів і, повідомивши, стояли, понуро опустивши чубаті голови.

— Шкода товаришів, братчиків наших, але цей ворог хитрий і підступний, а ви хотіли перемогти, не зсідаючи з коня… А тепер станете копачами для побратимів своїх! — звернувся до сотенців Гусак. — Піду я до полковника і розповім, що ворог десь поряд, а де він, ніхто з вас не дізнався. А той оголений плете, що військо Радзивілла в Речиці… Хто ж тоді встрелив наших братчиків?! — закінчив розмову Петро і наказав виставити побіля свого обозу посилену варту.

Серед ночі Петро наказав підняти сотню, і всі десятники отримали лише один наказ — привести «язика», а краще — двох. Андрій з вісьмома вивідувачами подався на північ одним із перших. Ніч була темна, й Андрію нічого не лишалося, окрім як бути попереду своєї десятки. Орлик, неначе відчуваючи занепокоєність свого володаря, сторожко перебирав ногами, а з тремтіння шкіри відчувалася і його стривоженість нічними перипетіями. Слухаючи нічне різноголосся, Андрій відчував свою безпорадність якимось чином добути ворожого язика. «Не попастися б у лабети литваків, а там ми станемо „язиками“, не витримають хлопці тортур, а мені одна дорога — битися, доки не заб’ють…» — важка думка майнула в голові Андрія. Коли десятка виїздила на галявину, Андрій відчував себе немов на гарячій пательні, і коли попереду виднілися дерева, він з радістю заглиблювався поміж ними.

Попереду стало світліше, і незабаром відкрилась чимала галявина, а на півночі небосхил уже віщував скорий схід сонця. Побачивши справа густі кущі ліщини, вирішив зробити біля них засідку. «Краще вже самому поглядати із засідки, аніж тебе хтось виловить, немов зайця!» — подумав Андрій і спішився. Слідом за ним зіскочили з коней вивідувачі та зібралися біля свого десятника.

— Беремо коней під вузди і вроздріб заводимо в кущі, хутенько, доки ще темно! — дав наказ Андрій і повів свого коня, намагаючись не витоптувати трави.

Андрій залишив побіля коней двох козаків, а з рештою, взявши аркани та якірці[103] з прив’язаними до них мотузками, рушили в бік галявини. Наближаючись до галявини, Андрій почув шелестіння гілок і, махнувши своїм ховатися за стовбурами дерев, кинувся до ближнього дерева. Повз них пробіг бичок-підліток і, завернувши назад, зупинився, дивлячись спідлоба на вивідувачів. Андрій, оговтавшись, зірвав пучок трави і почав підходити до худобини, лагідно примовляючи та піддобрюючи скотинку:

— Бери травичку, гарний бичечок.

Бичок подобрішав, та все ж дивився на Андрія з недовірою, та Андрій сміливо підійшов і почав чухати його попід шиєю. Скотинці це сподобалося, і бичок почав тиснутися головою до Андрія та взяв з його руки пук трави. Хлопці один за одним підходили до них, і кожний погладжував бичечка — хто спину, а хто під черевом.

— От бачиш, ми тебе всі любимо, а ти заблукав… відведемо тебе до стійла, будеш при господарях, — все ще умовляв бичка Андрій, і той з довірою дивився на козаків.

Бичкові прив’язали до ошийка мотузку і зав’язали за стовбур деревини.

— Хлопці, хто відведе бичка до села, той може і посвататись. Дівчата там гарні… — поглузував Андрій.

Всі з недовірою поглядали на Підлужного, а він угледів щуплявого Саника Лавріненка і звернувся до нього:

— От, Санику, поведеш бичка до села, а ми за тобою… Ніхто вас не зобидить.

Хотів Саник вести того бичка а чи не хотів, та вже вибір впав на нього, й Андрій із Семеном Полохалом заходилися виробляти облудну зовнішність Саника. Вони виволочили об траву одяг та знайшли калюжу, і Саник потовкся в ній, а обличчя вже сам зробив невпізнанним, буцімто три дні за бичком гоном ганявся. Дали цілого плескача, аби підманювати скотинку, і Саник потяг бичка куди очі дивляться. Андрій з рештою десятки — за ним назирці, і хоч як це виглядало кумедно, але сміхунам Андрій показав кулака, й ті постуляли пельки.

Час від часу Саник зупинявся, не в змозі тягнути худобину за собою, і тоді шматок плескача ладнав непорозуміння. Неначе з-під землі вигулькнули чужі вояки і почали щось говорити Санику та виривати мотузку.

— Щось їх занадто до біса… І бичок пропав, і ми час змарнували, а Саника ще жалкіше, — прошептав Підлужний до Полохала.

Та було видно, що Саник домовився довести бичка до табору литовців, але з ним залишили одного супровідного. Литовські вояки попрямували в бік козацького табору, а Саник у супроводі одного вояка поплентався в протилежний бік.

— От і хвацький Саник, живі будемо, його чоботи йдуть поряд з ним, заробляє… — задоволено мовив Андрій і, розділивши свій загін надвоє, збоку почав випереджати непоказну трійцю.

Втрьох пробігли лісом чималу відстань і відкрито присіли відпочивати спинами до тих, хто прямував у литовський табір. Невдовзі Андрій почув шелестіння гілляччя, але вони, нібито не звертаючи уваги, полягали на траву. Та коли Андрій почув чужинський голос, він повернувся лицем до Лавріненка