Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

їм піклуватися твариною, від боків якої йшла пара після гонитви і швидкого бою, а сам наказав скликати рейментарів на нараду до великої криниці в центрі села, на ляді якої челядь швидко розстеляла білу атласну скатертину і накривала цей імпровізований стіл добутими з сідельних саков ковбасами, печеними каплунами, рулетами, паштетами і ще казна-чим. Поряд розгорялося вогнище, на якому мало підігріватися вино. Все робилося швидко й без затримок – з огляду на необхідність підійти до Красного швидше, аніж туди надійдуть чутки про них, Калиновський заборонив розташовуватись по хатах і розпорядився обідати на свіжому повітрі всім без винятків.

– Беріть кубки, панове, – діловито сказав він, коли навкруг перетвореного на стіл криничного зруба зібралися хорунжі П'ясочинський, Кисіль, Корецький, Байбуза і Освенцім. – Вип'ємо за нашу перемогу і порадимося про наступні дії.

Усі випили.

– Я зібрав сюди саме вас, панове, – продовжив Калиновський, вгризаючись міцними зубами в рожеву гусячу ніжку, – тому що ви маєте утворити авангард нашого війська і поряд зі мною увійдете до Красного, знищуючи хлопську гідру і одного з її головних провідців. Нечай надзвичайно шанована в їхньому війську людина, крім того, з'єднана родинними зв'язками з Хмельницьким. Тож, маю надію, всі розуміють важливість того, щоб закінчити його кривавий шлях теренами Речі Посполитої саме тут і саме сьогодні?

– О, так, ваша ясновельможність, – з пошаною схилив голову молодий Кисіль.

– Неодмінно! – поспішив завірити й у своїй лояльності Корецький. Освенцім з П'ясочинським лише ствердно захитали головами.

– Отже, маємо заскочити лотра в його лігві. Для цього…

Добрячих півгодини Калиновський в деталях пояснював підлеглим свій план, не забуваючи піднімати все нові кубки гарячого вина з прянощами, від якого кров швидше бігла в жилах, зігрівала замлілі за час довгої верхової їзди ноги, рум'янила щоки молодих хорунжих і червонила ніс самого гетьмана, допомагала не звертати уваги на крижаний холод, що його несли тілу вкриті памороззю обладунки. Врешті-решт, він закінчив об'явою про те, що вони виступають, як тільки жовніри нагодують коней, і обіцянкою трьохсот талерів від нього особисто тому, хто принесе йому голову Нечая.

– Я бачив нинішній день у десятках снів за роки, проведені в неволі! – закінчив нараду Калиновський, за допомогою конюшого здираючись на коня. – Жалкую лише про те, що перед нами не Хмельницький. Але повірте, панове, якщо сей лотр Нечай піде слідом за Кривоносом, Ганжею і Морозенком, ми зробимо велику послугу ойчизні. Надзвичайно велику послугу!

З надбрамної вежі міських укріплень Красного, яке було, безумовно, досить великим містом, як на масштаби кінця епохи європейського ренесансу, за заметеними снігом передмістями, долиною, у якій спав під кригою ставок, греблею понад ним і недалеким лісом, уздовж узлісся якого йшла утоптана стрічка шляху, слідкували дві пари уважних очей. Двоє козаків, поставлених на варту міської брами, відверто нудьгували, хоча й не зводили очей зі шляху під лісом.

– Мороз на ніч посилиться, – байдуже кинув один з них, щільніше загортаючись у теплого овечого кожуха з таким високим коміром, що той був на одному рівні з високою червоноверхою козацькою шапкою.

– Воно й не дивно, – мляво відповів другий.

Не менше години сиділи мовчки. Знічев'я роздивлялися околиці. Шляхом проїхало дві фури, прямуючи до передмістя, вздовж тину, протоптаною стежиною, прорипіли у снігу чоботи кількох пар – парубки з дівками, очевидно, прямували на вечорниці. Низько над землею з карканням пролетіла зграя ворон.

– І не садиться їм в теплій хаті, – буркнув один з вартових.

– Кому, воронам? – здивовано звів брови інший.

– Ну ти й бевзь! – без злості зітхнув перший. – Тим, що он на вечорниці подалися.

– Я й сам би ось так побіг, аніж тут сидіти.

– То за чим справа?

– За тим, що сотник Якубович голову відірве за таку варту. Твою першим ділом, усе одно вона, як той гарбуз, – козак не забув приятелю отого «бевзя».

– Еге ж, твоя ніби краща…

На цей раз мовчанка тривала недовго.

– Ну то що, так і будемо мерзнути? – нетерпляче запитав той з вартових, який побоювався сотника.

– Я ні, а ти як знаєш.

– То ти щось маєш?!

– Звичайно.

– Тю, бусурман! Чого ж мовчав? – козак похапцем відшукав під соломою, котру грубим шаром було постелено на галереї, дерев'яного келишка завбільшки з добрячий глечик. Другий вартовий неспішно видобув з-за пазухи темно-зелену сулію і, витягнувши з неї зубами кукурудзяного корка, поставив на ослінчик. З кишені кожуха вийняв щось старанно замотане в чисту ганчірку. Розмотавши її, приєднав до сулії. У пакунку виявився окраєць хліба і кілька шматків грубо нарізаного сала.

– То як, на вечорниці не тягне?

– А біс із ними, наливай!

Приємним для обох бульканням озвалася сулія, і скоро обидва відчули, що вартова служба навіть у час, коли усі відпочивають по теплих хатах, а на вулиці стоїть пекучий мороз, – то не така вже й страшна річ. Запалили люльки і розпочали бесіду. Бесіду ні про що, як то часто-густо буває з людьми, зведеними разом в силу обставин. Після того як у сулії показалося дно, не змовляючись, лягли один неподалік від одного, глибше закопуючись у солому. Адже ніщо так не прискорює кінець набридлої варти, як це робить здоровий міцний сон. Усе ж один з вартових зауважив:

– Воно б непогано час від часу навкруги подивлятися, як би нас Якубович не заскочив, їй-бо, батогом відшмагає.

– Воно так, безперечно, – відказав сонливим голосом другий козак.

Перший зітхнув і поволі виліз з-під соломи. Із подихом устав і підійшов до бійниці. Шляхом під лісом, саме там, де раніше проїхали дві селянські фури, похідною колоною прямував у напрямку Красного відділ комонного війська кількістю не менше трьохсот вершників, хоча навіть ця кількість не була остаточною – хвіст колони все ще не витягся з лісу, тож з кожною хвилиною на шляху ставало все більш людно.

– Що за чортівня?! – вартовий протер очі, але цей засіб не допоміг. – Петре! Петре, вставай, кольки б твоїй матері! Дивись, що діється!

– Та що там? – без цікавості запитав Петро з-під соломи.

– Сюди прямує військо! Сотня, а мо' й більше!

Петро виліз з-під соломи і підійшов до бійниці. Деякий час уважно розглядав вершників, перші з яких вже наблизились до міста на три сотні сажнів.

– Потрібно на сполох ударити! – почув він тремтячий голос колеги.

– Та зачекай, на сполох… Ти думаєш, коли даремно шарварок здіймеш, тебе по голівці погладять?

– А коли ляхи?!

– Які там у біса ляхи! Сотника Шпаченка козаки йдуть з Ворошилівки. Хто-бись ще мав тут бути? Он і пана сотника в кармазині бачу. Славний кармазин, такого на жупан