Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

своєї страшної сповіді Юлія вибрала крісло в протилежному від Шульги кінці кімнати, але він легко знайшов її в темряві, сів на бильце крісла, обійняв жінку за плечі, поцілував її чоло, щоки, губи.

— Не треба, — прошепотіла вона. — Ти повинен гидувати мною.

— Я винний перед тобою.

— Чим же ти винний?

— Усім своїм життям.

— Але ж ти не продавався так, як ми, жінки…

— Може, ще гірше. Жінки продають тіло, а чоловіки — душу. В людях ця потреба, мабуть, живе справіку. І коли нас ще вчора дресирували, як циркових коней, на відданість ідеям, партії, урядові, то мали на увазі нашу потребу і жадобу продаватися, бо, тільки продавшись, маєш змогу купувати, а це ми вважаємо головною ціллю свого життя. Ти бачила, як тут у ресторанах показують рибу, яку тобі хочуть продати? Її викладають на похилих решітках, оздоблюють зеленню, прозорі куби льоду, все таке привабливе… Про чоловіків часто кажуть: службісги, кар’єристи, чинодрали… А їм просто хочеться бути отакою рибою на продаж, вони продані вже від народження, і все їхнє життя — це суцільне державне рабство. А жінка від народження вільна, і жадоба продатися — це теж від свободи. Я хочу робити те, що мені до вподоби. Я повинна мати свободу для моїх бажань, примх, навіть для ідіотизмів…

— А коли від нужди, то яка ж тут свобода?

— Жінці прощається все!

— Це поки не знаєш про її гріх.

— На тобі немає гріха. І нічого немає. Ти для мене — як палімпсест. Знаєш палімпсест?

— Пергамент, на якому написали новий текст, позішкрібавши все, що було давніше.

— І читається тільки останній напис. Так і жінка. Я нічого не хочу знати. Я тільки хочу тебе мати біля себе і більше нічого.

— А тоді?

— А тоді знов і знов біля себе і вже не відпущу тебе… Іди до мене. І не плач.

— Який жах! — простогнала вона, заливаючи слізьми його шорсткі щоки.

— Як я тебе люблю! — шепотів він, переносячи Юлію на диван. — Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю. Я любив тебе ще до твого народження, любив твоє ім’я, саму твою суть, був тобою, твоїм тілом, і наші тіла — одне тіло, і душі — одна душа…

Він обіймав її, вона йшла назустріч його обіймам в солодких стогонах, в зляканих скриках, у безтямних здриганнях, і в спільній засліпленості темною пристрастю так і не знали вони, чи то любов, чи тільки дика стихія, незбагненна і несподівана, як велетенська блискавиця, що переперізує темні небеса, розпанахує їх, розверзаючи бездонні глибини, повні пекельного сяйва і білого жаху…

Він дбайливо накрив Юлію тонкою шовковою ковдрою і навшпиньках пробрався до кабінету. Знав, що не засне, тому влаштувався в кріслі біля низенького столика, поставивши на нього пляшку з віскі, лід, содову воду. На робочому столі була купка книжок, взятих з Києва для читання в дорозі, і на підставці — подарована колись прекрасною Регіною мідна копія «Меланхолії» Дюрера. У нього тут книжки, отже, немає пекла, про яке казала Юлія. Та від того його меланхолія не менша, а незмірно більша і тяжча за дюрерівську. Бо там є райдуга і сяйво комети, а в його душі тільки темний хаос. Такий, як майже півстоліття тому на краю війни в розтерзаній Європі з розтерзаними беззахисними жінками. Як усе повторилося, в якій жахливій реальності і в жахливій, майже фотографічній точності! Ульріка і Юлія. Покинуті напризволяще своїми державами. Кинуті на мордування. Безмовні жертви. Навіть оте плаття з чорного шовку — мовби те саме на обох жінках… І те, що він знайшов Юлію серед німкень, в звуках німецьких слів «вундербар», «шрекліх» на краю Азії, як тоді на краю війни. Материки, хоч і найбільші, нездатні захистити жінок і дітей, вони тільки поглинають їх, а держави, самим призначенням своїм покликані оберігати власних громадян, в часи занепаду, поразок і ганьби відмовляються від своїх обов’язків, і першими жертвами стають жінки. А нещасна жінка — нещасний весь світ. І чи ж варто тоді жити?

Шульга сидів, пив, намагався оглушити себе алкоголем, але ніщо не допомагало, збавче сп’яніння не приходило, свідомість працювала чітко, гостро, болісно, була суцільною раною, і він сам був мов великий смертельно поранений звір, що конає поблизу водопою, неспроможний доповзти до води, яка його порятує.

Те, що сталося колись, що повинно було б давно забутися, відійти в непам’ять, оживало знов і знов, починало самозмінюватися, варіюватися, пред’являтися йому як наслідок діяння відокремленого від нього, мовби навіки втраченого, але тепер віднайденого (на радість чи на згубу?) світу з своїми законами, нормами, примхами, з своїми радощами і своєю тугою, з якими, виходить, весь час співвідносилося його життя. А що таке життя? Життя окремої людини і цілих народів, уся світова історія суворо обмежувалися, навіки замикалися в Книзі — ведійські тексти, Біблія, Тора, Коран, — все наперед визначене, все регламентоване, нормоване, все вибудуване в єдину ієрархічну лінію з точно вказаними початком і кінцем, з суворими приказаниями заборон, пересторог і забобонів. Допоки жив, був ніби старовинна книга між двох мідних дощок, обіпнутих шкірою вбитих тварин, вмираючи, так само опинявся між двох дощок дубової труни. Все записано в книгу життя або, як її назвали п’ять тисяч років тому китайці, Книгу Перемін І–Цзин. Ким і чому записано? І чи немає справді в тому письмі «отруйності», про яку попереджував ще Платон? Свідомо чи несвідомо, але Шульга, може, починаючи від тої далекої ночі в Ташкенті, порушував канонічний текст, виприсав з обкладинок книги життя, рвався на свободу, він відважно вирушав у далекі, повні пригод мандри, в яких не гарантовано безпеки, де мовби відсутня мета, а є тільки бажання зайти якомога далі і звідати якомога більше вражень. Він став вічним кочівником, відважним номадою, він сміливо звертав з тисячолітніх караванних шляхів на ледь помітні путівці й непротоптані стежки, він не надавав переваги так званому головному перед другорядним, тотожності перед відмінністю, загальному перед окремим, «прийнятному», «належному», заздалегідь визначеному перед непередбачуваним, неконтрольованим, свавільним. Життя сприймалося ним не як конституційований, даний найвищим законом текст, а як вільна гра, окремі епізоди якої, ніби у велетенському комп’ютері, вільно розташовувалися в топологічному просторі, і в тому просторі можна було легко і просто переходити від одного епізоду до іншого, не дотримуючись суворої послідовності, не обмежуючись тільки суміжними епізодами, бо між