Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

24 Наставник

Цієї ночі Хаол вів себе неспокійно – совався, вовтузився на ліжку, що покачувалося з боку в бік від будь-якого руху.

- Н… Ні… - мляво бурмотів хлопець, крізь сон відштовхуючи свою рибу на край. – Батьку… Я… Не хочу… Годі… Пустіть… Батьку… Н… - закляк він, не в змозі поворухнутися.

Усе тіло почало тремтіти. Дихання завмерло. Серце зупинилося.

- Н… - мугикав хлопець, відчайдушно просячи про щось. – Н… - жалісливіше ставав його голос. – Н…! – заплакав Хаол, пускаючи сльози. – Н…!!! – ще голосніше кричав, здригаючись від схлипів. – Н…!!! ННН!!! – у жаху підскочив, нарешті покинувши сон.

Серце гупало наче скажене. Гучна задишка луною відбивалася від стін. Пульсувало у скронях. Пищало у вухах. Все тіло трусило. А в горлі просилось блювати.

Хаол витер сльози спітнілими руками. Закрив обличчя і просто заплакав. У відчаї вдарив кулаком по матрацу, де залишився слід його тіла.

Подивився до іграшкової риби, яку тримала лиш ковдра. Узяв її та підтягнув до себе. Обійняв наче рідну обитель.

«Чого ж ти плачеш? Хіба тобі більше не весело зі мною?» - пролунав турботливий голос духовного батька в думках.

Хлопець зіщулився, сильніше притискаючи рибу до тіла.

«Ти більше не хочеш, аби я дружив з тобою? Не хочеш, щоб допомагав з уроками?»

- Залиште… - тихо просив хлопець, тремтячи все більше. – Годі…

«Адже ти сам обрав мене. Хіба забув?»

Той стиснувся у грудку.

«Сам обрав і сам зараз відкидаєш… Хіба так я тебе виховував?»

«Батьку треба дякувати за те, що він прийняв мене таким, - сам собою повторював внутрішній голос завчені догми. – Батька треба слухатися, аби він дружив зі мною. Батьку треба коритися. Батьку треба…»

- Вчитель Ракор любить мене без правил, - жалісно притиснув Хаол м’яку іграшку до серця. – Він ніколи не казав про якісь умови за яких він буде зі мною дружити! – відчайдушно заявив він. - Наставник дружить зі мною просто так!

«А чи щиро?»

- Так! Він ніколи мене не ображав! І ні до чого не примушував! – піднявся з ліжка та попрямував у коридор.

«Посиджу в наставника, - шморгнув він носом і витер сльози. – Хай він встановить мені душевну рівновагу, - запалив на руці маленьку сферу світла. – Бо з цими дурними думками я ніколи не засну,» - глянув на двері, які зачинив, та попрямував до сходів, обіймаючи рибу.

Піднявся на четвертий поверх, підійшов до кімнати Ракора. Тихо постукав.

- Наставнику, - пошепки гукнув він старшого і заглянув усередину. – Наставнику, - зайшов.

- Мгм…? - крізь сон промугикав чоловік, що розвалився на ліжку.

- Мені батько наснився… - у відчаї викривився хлопець, випускаючи сльози. – Можна…? – втягнув соплі, притискаючи рибу до серця. – Можна я з вами посплю? Я… - шморгнув носом. – Мені страшно…

- Угмг… - перевернувся той на інший бік.

- Дякую, наставнику, - склав він руки та шанобливо вклонився. – Я… - попрямував до іншого краю ліжка. – У сторонці, - тихо втягнув соплі, витер щоки і ліг на краю, аби не заважати педагогу.

Поклав свою рибу між ними. Накрився кінцем ковдри.

Тут було значно тепліше, аніж у рідному ліжку. Спокійніше. Передбачуваніше. Безпечніше. Із наставником поряд, який завжди захистить. Хаол стиснувся в грудку, обіймаючи свою іграшку руками і ногами. Самі собою пішли погані думки. Встановилася душевна рівновага. Зупинилися сльози.

Хлопець не помітив, коли повністю розслабився та заснув.

Протягом ночі посунувся ближче до наставника, до джерела затишного тепла, аби зігрітися поряд із ним ще більше.

Якісь сни приходили на думку, сходило сонце, осяюючи все довкола, а Хаол мирно собі спав, обіймаючи іграшку. У теплі, безпеці. Здавалося, що сон поряд із наставником навіть кращий, аніж у власному ліжку.

Ракор, коли прокинувся і побачив біля себе учня, що забився з рибою до тіла, шоковано випучив очі, що вони ледь не випадали з очниць.

- ТИ СКАЗИВСЯ?! – заволав він і з силою відштовхнув дитину.

Хаол вмить прокинувся та подивився на вчителя, стиснувши іграшку кінцівками.

- ВЗАГАЛІ ВЖЕ?! – відсувався педагог на край, як гепнувся на підлогу.

Швидко підскочив:

- ЯКОГО БІСА ТИ РОБИШ?! – кричав він ледь не на все горло. – ТИ ВЗАГАЛІ ДУМАТИ ВМІЄШ?!

Від таких слів, губи хлопця здригнулися, а усе обличчя викривилося у передчутті плачу. 

- В-ви дозволили мені… - із тремтінням опустив він голову до риби.

- БРЕХНЯ! – відрізав Ракор, від чого Хаол зіщулився ще сильніше. – ТИ ХОЧЕШ, АБИ В МЕНЕ ПРОБЛЕМИ БУЛИ?! НОРМАЛЬНИЙ ВЗАГАЛІ?!

«Поганий…» - запхикав той.

- ЧИМ ТИ ВЗАГАЛІ ДУМАЄШ?! ЯКОГО БІСА ТИ ТУТ ЗАБУВ?!

«Що я тут забув…» - стиснувся хлопець самим нутром, чуючи, що йому зовсім не раді у кімнаті наставника.

- ЙОЛОП! – розвернувся вчитель і пішов.

Хаол заревів дужче.

«Йолоп, дурний, поганий… - притиснув він обличчя до іграшки, у яку просочувалися гіркі сльози. – Поганий, поганий, поганий… - почав битися головою об рибу. – Дурний, дурний, дурний… Гірший учень на світі…» - впився пальцями в іграшку, ледь не проштрикуючи її наскрізь.

- Вчителю! – почув хлопець обурений голос Ракора далі по коридору. – Я тут ні до чого! Він сам до мене заліз! Перевірте мої спогади! Я просто спав!

Інші педагоги також зацікавилися, що це за галас рано вранці.

- Що відбувається? – вийшов зі своєї кімнати Шийме.

- Що сталося? – подивився по сторонам Гоадо.

Хаол зліз з ліжка, все ще не відпускаючи іграшку. Сльози його лилися по щоках нескінченими потоками. Все тіло здригалося від схлипів. А думки просто не могли зрозуміти чому на нього кричать. Адже він попросив дозволу. Він нічого такого не робив. Він був шанобливим. Він не ображав наставника. То чого ж той так люто кричить на нього?

«Я поганий… - невпинно повторював внутрішній голос. – Йолоп, дурень…» І від цих слів ставало тільки нестерпніше.

Чого наставник так каже на нього? Чого відкидує? Чого ображає? Адже наставник добрий. Теплий, безпечний. Чого він так…?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍