Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

— Дружина твоя тяжко народжує. Насилу переживе, народить дівчинку. Дитина або житиме, або Аллаг одразу її до себе забере.

— Нехай буде жива!

— Ти ж іншого просив.

— Нехай мене візьме, тільки б дитина живою лишилася!

— Тебе не візьме, але, якщо хочеш живу дитину, ти віддаси мені зір. Матимеш доньку, якої Мостар ще не бачив. Красою, щирістю й добрим серцем жодна до неї не дорівняється. Вона вдало вийде заміж, але тебе й дружину глядітиме, піклуватиметься про вас до самої смерті. Ніколи вам нічого не бракуватиме. Щасливим чоловіком будеш, а щасливі першими входять до раю, бо не мають причин коїти зло. Ти просто віддаси мені зір. Вибір за тобою, до ранку маєш час на роздуми. Якщо хочеш живу доньку, я проколю тобі обидві зіниці голкою, тоншою від найтоншої волосини. Ти нічого не відчуєш, але більше не бачитимеш. Залишаю тебе з Богом і з твоєю дитиною.

Щойно він пішов, будинок спустився на землю, Аміна знову закричала, і долинули голоси двох повитух. «Усе буде добре, — каже одна, — все буде добре, дасть Бог…» Здається, ліпше б я їх не чув, нічого не чув, принаймні доки не зрозумію, що сталося, чому літав мій будинок і хто був той, що сидів навпроти мене на лаві.

Може, мені просто привиділося?

Я підвівся, земля піді мною лежала спокійно, в голові було ясно, ясніше, ніж оце зараз, коли розповідаю, тож я підійшов до вікна, огледів лаву. Міцна в мене лава, я зробив її з дощок, що лишилися в сусіда Фуада по будівництві хати, а на ній лише два покривала, і тяжко розгледіти, чи хтось тут сидів, чи ні. Та все ж мені в місячному світлі видалося, наче трохи прим’яте те місце. Поклав я на нього руку, а воно — гаряче! Ніби Аміна забулася й поставила туди жаровню, повну вугілля. Так могла б і дім спалити! Та це не Аміна. Аміна кричить в іншій кімнаті, повитуха їй каже, що все буде добре, велить їй тужитися: «Тужся, дочко, тужся!». Якщо не вона, тоді щось інше. Але й не від місяця це — місячне світло крижане.

А що, коли він справді приходив? І якщо правда все, що сказав мені? Народиться мертва дитина, бо живої я не хотів, бо пошкодував, що не розлилася наша кров подвір’ям, або ж віддам за живу дитину зір і ніколи більше не бачитиму ані тієї дитини, ані всього, що я раніше бачив і чого не бачив. Хто може поставити батька перед таким вибором? Не смію вимовити його імені, бо якщо це Він, я повинен вирішити до ранку. Посланець казав, що я буду щасливим сліпцем і що мені та моїй родині довіку нічого не бракуватиме.

Тоді я пригадав, як малим стояв біля вежі край мосту, а батько показував мені пальцем на щось, чого я не бачив. «Мартини, — сказав. — Минула зима, ось і мартини з моря». Так він сказав. «Нічого не бачу», — відповів я, хоча й бачив три чорні цятки, десь поміж небом і річкою. Але не знав, що цятки можуть перетворитися на птахів. «Чекай, ти побачиш», — сказав батько. Сказав правду, я таки побачив мартинів. Дивні птахи, геть не схожі на сорок, горобців та соколів. Згодом батько замовк, на мене й не дивився навіть, ані на мене, ні на матір, і все розпродав, а золото пішло разом із ним — у тишу. Поки він іще був живий, я часто згадував, яким був малим, коротшим за його ціпок, але він сказав — і я вірив, що три цятки перетворяться на трьох птахів. Я пригадував тепер — і не вірив, що то були він і я.

Мартини й далі прилітали щороку, аж доки не настали Омерові часи, та я більше на них не дивився. І коли чекав ранку, слухаючи крики Аміни, мені видалося, що нема на світі нічого гіршого за те, що ніколи більше не побачу мартинів. За життям не шкодував би, та без зору не зможу.

Так я йому й сказав, коли вдосвіта він прийшов і знову сів на лаві. Посланець, Джібріл[122]. Я тремтів зі страху й сорому, а він, ідучи, сказав мені:

— Не бійся, ти мене більше не побачиш.

— Ніколи?

— Так, ніколи.

День розпочався криком Аміни. Першим, другим і третім. Шкіра у дівчинки була синя, як літнє небо, очі вона мала заплющені — ніколи не бачитиме, не оживе. Хтось має прочитати молитву, сказала повитуха. Яку молитву?

Я поцілував Аміну в лоба і вийшов надвір.

— Народила? — запитав Фуад Зеріноґлу.

— Ні, — відповів я. — І не народить!

— Їй я допомогти не можу… — повторив він.

— Мені теж не можеш.

Більше дружина не могла завагітніти, а я двічі ходив у хадж, сподіваючись, що це може допомогти нам. Знаю, якби не сталося того, що сталося, ніколи б я не вирушив. Бувало, води нап’юся в час рамазанського посту, та ще й злиденніших за себе минав, добрих справ не чинив, жив, як усі інші. А тепер, що б не робив із Божої волі, думав лише про те, щоб Аміна понесла і щоб якось забути свою мертву дівчинку. Що не зміг їй дати очей.

Стою вже півгодини біля кринички, вмиваюся. Якщо хтось надійде, я його пропускаю. Потім, як піде, знову вмиваюся. Від холодної води мені добре, а було б іще краще, якби не ходив до Чолпи, якби не бачив Уміхани та її волосся.

Як отямився, пішов я додому. Аміна схвилювалася, бо мене довго не було, довше, ніж мені здавалося. Розповідаю їй, де був і що робив, про Уміхану, яка з невесінського дівчиська перетворюється на красуню, про хну на її волоссі, та не кажу, кого нагадала мені. Аміна мене слухає, хоче щось запитати, та не може, бо я не замовкаю. Закороткі мої вдихи, щоб могла мене перервати.

— Про що, — кажу, — думав батько, називаючи дитину Уміханою? Як на таке ім’я накричиш, коли піде по воду, а вернеться з розбитим глеком? Як може хтось на неї криво глянути, коли зветься вона Уміхана?

Говорю, говорю й говорю, коли ж бачу — міниться жінка на виду. Спершу раділа мені, як і завжди радіє, а тепер ледве сльози стримує. Я спитав би Аміну, що з нею, та не можу, хочу далі й далі говорити про Уміхану. Аби лиш не сказати того, що мене мучить. Що наша донька мала б таке волосся.

— Отже,