Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

заступник міністра[124]. До того ж, кілька чарівників зазнали або зовнішніх спотворень, або інших негараздів.

Загальне полегшення швидко змінилося гнівом. Після того, як Рамутра зник, чарівники зуміли нацькувати своїх рабів на магічні ґрати в дверях та вікнах і поспіхом повибігали із зали.

Гедлгем-Голл старанно обшукали, проте так нікого і не знайшли, крім численної челяді, мертвого старого й розлюченого хлопчини-служника, замкненого в убиральні. Руфус Лайм — отой чарівник із риб’ячою пикою — втік, що аж ніяк не дивно; жодних слідів бороданя, який сторожував на воротях, теж не виявили. Обидва ніби розчинилися в повітрі.

Натаніель також допитав кухарів, що поховалися в коморі й тремтіли там зі страху. Вони повідомили, що з півгодини тому[125] шеф-кухар дико скрикнув, спалахнув синім полум’ям, неймовірно збільшився і зник у сірчаній хмарі. На кухні було знайдено різницький сікач, що міцно застряг у стіні, — останній спогад про Фекварлове рабство[126].

Оскільки головні змовники загинули або втекли, чарівники заходилися допитувати слуг. Ті, одначе, зуміли довести, що нічого не знали про майбутню змову. Тільки повідомили, що кілька тижнів тому Саймон Лавлейс розпочав у залі ремонт і туди довго нікому не дозволяли заходити. Невидимі робітники — їхню працю супроводжували дивні звуки й барвисті спалахи, — спорудили скляну підлогу й заклали під неї новий килим[127], а наглядав за ними якийсь ошатно вбраний добродій — круглолиций, із рудою борідкою.

Це дало нову зачіпку. Мій хазяїн негайно повідомив, що цього ранку бачив саме такого чоловіка, який виїздив із садиби. До лондонської поліції, а також до поліції довколишніх графств, негайно помчали гінці з описом прикмет цього незнайомця.

Коли всіх можливих заходів було вжито, Деверо з міністрами призволилися до шампанського, холодного м’яса та фруктового желе і нарешті вислухали історію мого хазяїна як слід. Що то була за історія! Оце то побрехеньку він вигадав! Навіть мене — з моєю давньою звичкою до людської нещирості — вразила зухвала брехня цього хлопчини. Правду кажучи, він мав-таки що приховувати: скажімо, те, що він сам поцупив Амулет, чи мою невеличку сутичку з Шолто Пінном. Та без більшої частини цієї брехні можна було пречудово обійтись.

Я тихенько сидів на його плечі й слухав, як мене називають «бісеням» (п'ять разів), «різновидом фоліота» (двічі) або навіть «гомункулом»[128] (один раз). Тільки уявіть таку образу!

Tа й то був ще не кінець. Хлопець повідав (скорботно вирячивши очі), що його любий наставник Артур Андервуд давно вже підозрював Саймона Лавлейса, однак не міг роздобути жодного доказу. Так тривало аж до того фатального дня, коли Андервуд випадково дізнався, що Лавлейс володіє Амулетом Самарканда. Перш ніж він повідомив про це поліцію, Лавлейс та його джин самі завітали до Андервуда з наміром убити його. Андервуд разом зі своїм вірним учнем — Джоном Мендрейком — боронились як могли, і навіть пані Андервуд зробила свій внесок, героїчно намагаючись зупинити Лавлейса. Та все було марно. Подружжя Андервудів загинуло, а Натаніелеві довелося втікати, рятуючи своє життя: йому допомогло одне бісеня. Коли хлопець усе це розповідав, з його очей текли сльози, ніби він і справді вірив в усю цю нісенітницю.

На цьому головна частина його брехні скінчилася. Не маючи змоги довести Лавлейсову провину, Натаніель вирушив до Гедлгем-Голлу, сподіваючись якимось чином запобігти страшному злочинові. І тепер він щасливий, що йому вдалося врятувати життя високоповажних урядовців його країни... й таке інше. Слово честі, біс — і той би заплакав.

Та вони це проковтнули. Проковтнули без жодного слова. Мій хазяїн ще раз швиденько попоїв, сьорбнув шампанського — і його повезли до Лондона міністерським лімузином, назустріч новим допитам.

Я, звичайно, вирушив разом з ним. Ще бракувало, щоб він зник з моїх очей! Він — мій боржник, за ним — невиконана обіцянка.

44

Кроки служника на сходах затихли. Ми з хлопцем озирнулися.

— Мені більше до вподоби твоя колишня кімната, — зауважив я. — Тут смердить. І навіть поворухнутись місця немає.

— Нічого тут не смердить.

— Смердить. Свіжою фарбою, пластиком та всілякими новими штукенціями. Хоча тобі, здається, це саме до душі. Авжеж, пане Мендрейку?

Хлопчина не відповів. Він підійшов до вікна і виглянув надвір.

Був другий вечір після великого виклику демона в Гедлгем-Голлі, й відтоді мій хазяїн уперше залишився на самоті. Більшу частину минулої доби він провів за розмовами з міністрами й поліцією, переказуючи свою історію і, безперечно, щоразу додаючи нових побрехеньок. Я тим часом стовбичив на вулиці[129] і аж тремтів з нетерплячки. Коли хлопця залишили на ніч у Вайтголлі, в особливій спальні — а Вайтголл охороняють нівроку добре, — я хвилювався ще дужче. Поки він там хропів, я мусив тинятися надворі. Треба було переговорити з ним, а нагоди ніяк не траплялось.

Та нарешті ще один день минув, і майбутнє хлопчини було визначено. Службовим автомобілем його відвезли до будинку його нової наставниці — сучасного особняка на південному березі Темзи. Вечерю мали подати о пів па дев’яту; наставниця чекатиме на учня в їдальні о восьмій п’ятнадцять. Отже, ми з Натаніелем маємо вільну годину. Я сподівався, що її нам вистачить.

Меблі в кімнаті були звичайнісінькі: ліжко, письмовий стіл, шафа на одяг (цього разу — вмонтована в стіну), книжковий стелаж, тумбочка й стілець. За дверима — невеличка ванна кімнатка. На біленій стелі — потужний електричний світильник, у стіні — віконце. Надворі місячне світло вигравало на водах Темзи. Хлопчина дивився на будівлю Парламенту, розташовану майже навпроти, і на його обличчі застиг дивний вираз.

— Звідси до нього набагато ближче, — зауважив я.

— Так. Вона б пишалася мною... — він обернувся й виявив, що я тим часом прийняв подобу Птолемея і розлігся на його ліжку. — Ану, забирайся геть! Я не хочу терпіти твої страшні... Ого! — він помітив книжку на полиці, що висіла над ліжком. — «Компендіум Фауста»! Мій особистий примірник! Чудово! Андервуд забороняв мені навіть торкатись цієї книжки.

— Не забувай, що Фаустові вона не принесла нічого хорошого...

Та він