Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Це виявилося досить легко. Проте в його думках лунав власний хор голосів, і йому ніяк не вдавалося заглушити їхній гомін. Настала його мить! Мить, коли слід забути й відкинути колишні образи та негаразди! Хлопець знав це закляття — він давно його вивчив. Зараз він прокаже його, й тоді всі зрозуміють, що його — Натаніеля — не можна зневажати. А його зневажали завжди, завжди! Андервуд мав його за дурника, неспроможного накреслити коло. Він не хотів вірити, що його учень здатен самостійно викликати джина будь-якого рівня. Лавлейс думав, що він — слабка, м’якосердна дитина, яку можна спокусити першою-ліпшою пропозицією сили та кар’єри в суспільстві. Цей молодик відмовлявся вірити, що Натаніель убив Скайлера, — не вірив аж до самісінької смерті. А тепер навіть Бартімеус — його власний слуга — сумнівається, що він, Натаніель, знає закляття Звільнення! Так, його завжди, завжди зневажали.

А тепер настала мить, коли все в його руках. Надто вже часто його робили безпорадним — замикали в кімнаті, виносили з пожежі, відбирали магічне дзеркало, ув’язнювали в Путах... Спогади про ці кривди пекли Натаніелеве серце вогнем. Ні, тепер він діятиме — зараз він покаже їм усім!..

Цей крик ущемленої гордині майже переповнював хлопця, стугонів у скронях разом з кров’ю. Та з глибин Натаніелевої душі виринало ще одне бажання, навіть глибше за прагнення власного успіху. Він почув, ніби здалека, чийсь болісний вигук. .. і здригнувся з жалощів. Якщо він не пригадає закляття, всі ці безпорадні чарівники загинуть! Їхнє життя залежить від нього. А в нього є знання, щоб допомогти їм. Закляття Звільнення... Куди ж воно пропало? Адже він читав це закляття! Знав, що читав, що вивчив його напам’ять ще кілька місяців тому! Однак тепер він ніяк не міг зосередитись і пригадати його.

Кепська річ. Вони зараз помруть — так само, як пані Андервуд. — а він укотре не зможе нічого вдіяти! Натаніелеві вкрай хотілося врятувати чарівників, та самого бажання було замало. Адже йому й тоді так хотілося врятувати пані Андервуд, винести її з вогню. Він віддав би за неї життя, якби міг. Але нічого не вийшло. Джин поніс його геть, а пані Андервуд зникла назавжди. Уся його любов до неї виявилась марною...

Біль колишньої втрати й сила нинішнього бажання перемішалися і переповнили Натаніелеву душу. По його щоках потекли сльози.

«Терпіння, Натаніелю.»

Терпіння...

Він повільно зітхнув. Скорбота відступила, і серед моря цієї скорботи з’явився острівець спокою — садок його наставника. Натаніель ніби знову побачив кущі азалій, їхнє темно-зелене листя, що виблискувало на сонці. Побачив яблуні, що губили свої білі пелюстки; кота, який дрімав на червонім цеглянім мурі. Намацав пальцями лишайник, побачив мох на статуї — і відчув себе в безпеці від величезного зовнішнього світу. Уявив панну Лютієнс — як вона тихо сидить біля нього й щось малює. Спокій опанував серце хлопця. Думки його очистились, і пам’ять повернулась...

Потрібні слова самі прийшли до нього — достеменно такі, які він вивчив рік тому, в садку, сидячи на кам’яній лаві.

Хлопець розплющив очі й вимовив ці слова вголос — виразно, гучно й дзвінко. Після п’ятнадцятого слова він ударив рогом об коліно.

Коли слонова кістка тріснула й закляття скінчилося, Рамутра остовпів. Повітряні хвилі довкола нього затріпотіли. Спочатку тихенько, а потім дужче й дужче. Щілина в центрі зали трохи розширилась. А потім демон несподівано зіщулився, позадкував до щілини І зник.

Щілина пропала. Навіть шрам на її місці блискавично затягся.

Коли вона щезла, зала раптом здалася порожньою, наче велика печера. Єдина вціліла люстра й кілька світильників по стінах досі горіли, розвіюючи морок. За вікнами надвечірнє небо вже стало сірим — надворі сутеніло. Було чути, як вітер шурхотить у кронах дерев.

А в залі панувала цілковита тиша. Натовп чарівників та кілька побитих, потріпаних бісів не ворушилися. Тільки один хлопчина шкутильгав до центру зали, несучи в руці Амулет Самарканда. Нефритова вставка посередині Амулета невиразно поблискувала.

Серед загальної мовчанки Натаніель підійшов до Руперта Деверо, наполовину придавленого міністром закордонних справ, і обережно поклав у його долоню Амулет.

43

Ось він, цей хлопчисько. Після того, як він здійснив найбільший подвиг за все своє мізерне життя, природно було б чекати, що він упаде непритомний від знемоги й полегшення. Ба ні! То була його щаслива нагода, і він скористався нею найтеатральнішим чином. Ледве живий, мов поранена пташка, він прошкутильгав розгромленою залою просто до носіїв верховної влади. Що він збирався зробити? Цього ніхто не знав — і навіть не наважився припустити (я сам бачив, як здригнувся прем’єр-міністр, коли хлопчина простяг до нього руку). А потім настав кульмінаційний момент цієї маленької вистави: легендарний Амулет Самарканда — підніми його вище, щоб побачили всі! — повернувся в лоно уряду. Хлопчисько навіть не забув шанобливо вклонитися.

Справжня сенсація, та й годі!

Як вам таке видовище? Насправді це інстинктивне прагнення вразити натовп—навіть більшою мірою, ніж його здатність позбуватися джинів,—змусило мене подумати, що цьому хлопчині судилося добитися в житті рідкісних успіхів[123].

Усі його дії тут-таки справили належне враження: він умить опинився серед захопленого натовпу.

Скориставшись тим, що в цьому гармидері ніхто не помічав мене, я змінив обличчя Птолемея па подобу бісеняти і скромно завис у хлопця за плечем, коли шарварок трохи вгамувався. Я аж ніяк не хотів виявляти свої справжні можливості. інакше хтось міг би пригадати відчайдушного демона, який нещодавно втік із державної в’язниці.

Натаніелеве плече виявилось чудовим сідалом для спостерігача за наслідками невдалої спроби державного перевороту, бо хлопець іще принаймні кілька годин залишався в центрі уваги. Хоч куди йшли прем’єр та інші міністри, мій хазяїн постійно був поруч із ними, відповідав на їхні незліченні запитання й тамував голод цукерками, які йому догідливо підносила всіляка дрібнота.

Коли нарешті перелічили публіку в залі, виявилось, що пропали четверо міністрів (на щастя, не дуже високого рівня) і один