Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Дивовижно... Моя наставниця каже, що я можу вправлятись у дрібних закляття просто тут, у своїй кімнаті!

— Еге ж, еге ж... Твоя люба нова наставниця, — я сумно хитнув головою. — Ти задоволений нею?

Хлопчина рішуче кивнув:

— Панна Вайтвел дуже могутня. Вона мене багато чого навчить. І належною мірою мене шануватиме.

— Ти так гадаєш? І справді вважаєш її за шляхетну чарівницю?

Я скривився. Моя давня знайома Джесіка Вайтвел — сухорлява, мов кочерга, голова Служби безпеки й Лондонського Тауера, хазяйка Скорботної Кулі. Еге ж, вона таки могутня. Безперечно, вже те, що Натаніеля доручили її ласкавій опіці, свідчить про високу думку влади щодо цього хлопчиська.

Звичайно, вона буде не таким наставником, як Артур Андервуд, і подбає, щоб Натаніелеві таланти не пропадали даремно. А от як це вплине на його вдачу — це вже інше питання. Та будь-що він отримав саме те, чого заслуговує.

— Вона каже, що на мене чекає велике майбутнє, — провадив тим часом хлопець, — якщо я поводитимусь як слід і завзято працюватиму. Каже, що сама наглядатиме за моїм навчанням — і врешті, якщо все піде як треба, я невдовзі служитиму десь у міністерстві, щоб набути досвіду.

Його очі знову переможно спалахнули, й мені тут-таки захотілося подратувати його. Я позіхнув на ввесь рот і вмостився на подушці, та він заговорив далі:

— Вона казала, що там немає жодних обмежень за віком, тільки за здібностями. Я говорив їй, що хотів би взяти участь у роботі Міністерства внутрішніх справ — того відділу, що займається розшуками Спротиву. Ти чув, що тут скоїли ще один напад, поки нас не було в Лондоні? Підірвали кабінет у Вайтголлі. Поки що ніхто нічого не виявив, але я присягаюся, що зумію викрити цих негідників. Насамперед спіймаю Фреда, Стенлі... і оте дівчисько. Розв’яжу їм язики, а тоді...

— Не поспішай, — обірвав я хлопця. — Хіба тобі мало подвигів? Подумай: ти вбив двох чарівників, схиблених на владі, врятував сотню чарівників, так само схиблених на владі... Ти й так герой!

Та мої кпини пропали марно.

— От і пан Деверо казав те саме.

Я рвучко підхопився і обернувся до вікна, приставивши до вуха долоню.

— Послухай-но! — вигукнув я.

— Що?

— Захоплений гомін натовпу!

Він спохмурнів:

— Що ти маєш на увазі?

—Те, що уряд воліє мовчати про цю історію. Де фотографи? Де репортери? Я думав, що твій портрет сьогодні прикрашатиме першу сторінку «Таймсу». Їм слід було б розпитувати тебе про твоє життя, урочисто вручити тобі медаль, випустити марки з твоїм обличчям... Де це все, га?

Хлопчина пирхнув:

— Вони мовчать про це з міркувань безпеки. Так мені пояснили.

— Не з міркувань безпеки, а з тих міркувань, щоб не виставити себе за дурнів. «ДВАНАДЦЯТИРІЧНИЙ ХЛОПЧИК РЯТУЄ УРЯД» — тільки уяви такий заголовок! Увесь Лондон реготатиме. А цього не хочеться жодному чарівникові — повір мені. Коли з чарівників сміються, це стає початком їхнього кінця.

Хлопчисько самовдоволено посміхнувся. Він був ще надто молодий, щоб це зрозуміти.

— Нам слід боятись не простолюдинів, — сказав він, — а змовників. Тих, кому пощастило втекти. Панна Вайтвел каже, що цього демона мали викликати щонайменше чотири чарівники. Отож, крім Лавлейса, Скайлера та Лайма, там мусив брати участь ще хтось один. Лайм утік, а того чарівника з рудою бородою не бачили ні в портах, ні на аеродромах. Це справжня таємниця. Я певен, що Шолто Пінн тут теж доклав рук, але сказати цього не можу — після того, що ти влаштував у нього в крамниці.

— Авжеж, — погодився я, закинувши руки за голову й замислено дивлячись на нього. —Тобі, гадаю, й справді є що приховувати. Скажімо, мене — твоє «бісеня» — і всі мої подвиги. І те, що ти викрав Амулет і підставив Андервуда...

Хлопець почервонів і вдав, ніби щось терміново шукає в шафі. Я встав і підійшов до нього.

— До речі, я помітив, що ти у своїй версії подій віддав панові Андервуду провідну роль, — додав я. — Цікаво, навіщо? Хотів позбутися докорів сумління?

Він хутко обернувся. Його обличчя почервоніло ще дужче.

— А коли й так, то що? — огризнувся він.

Я серйозно поглянув на нього.

— Tи сказав, що помстишся за себе Лавлейсові, — мовив я, — і ти виконав свою обіцянку. Можливо, це трохи втамує твій біль... я цього щиро сподіваюся, хоч і не знаю напевно. Але ти так само пообіцяв звільнити мене, коли я допоможу тобі впоратися з Лавлейсом. Лавлейс нині мертвий, а ти досяг, принаймні у власних очах, нечуваних раніше висот. Зараз саме час виконати цю обіцянку, Натаніелю. Відпусти мене.

Хлопець якусь хвилину помовчав.

— Так, — нарешті промовив він. — Ти допоміг мені. Ти врятував мене...

— На мій довічний сором.

— І я... — він зупинився.

— Збентежений?

— Ні.

— Задоволений?

— Ні.

— Трохи вдячний?

Він глибоко зітхнув.

— Так. Я вдячний тобі. Але це не скасовує того, що ти знаєш моє істинне ім’я.

Настав час вирішити це питання раз і назавжди. Я втомився. Після дев’ятьох днів, проведених у матеріальному світі, мою сутність мучив біль. Я мусив звідси піти.

— Це правда, — погодився я. — Я знаю твоє ім’я, а ти — моє. Ти можеш викликати мене, а я — завдати тобі шкоди. Ми з тобою квити. Але кому я можу сказати твоє ім’я, перебуваючи в Іншому Світі? Нікому. Отож ти сам зацікавлений якнайшвидше відпустити мене. Якщо нам обом пощастить, мене більше ні разу не викличуть за твого життя. Будь—що, навіть якби... — я скрушно зітхнув. — Я обіцяю не виказувати твого імені.

Хлопець не відповів нічого.

— Ти