Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– А якщо я з ним не впораюсь? – який раз перескочила на бентежливу тему. – А якщо він мене переможе і встромить в мене свою шпагу?!

– Обіцяю поховати тебе гідно. Ми навіть викрадемо священника і змусимо прочитати молитву.

– Піт! – штурхнула його під ребра. – Та як ти можеш?!

– Тихо! – раптово посерйознішав він. – Вони уже тут.

З-за повороту викотилася карета. Вишукана й невиправдано розкішна, вона летіла дорогою із неймовірною швидкістю, наче всіма силами намагалась уникнути зустрічі з «улюбленими знайомими». Позаду й попереду гарцювало на конях по четверо королівських охоронців. Здавалося, ось-ось вони проминуть нашу засідку… як раптом почувся оглушливий тріск — дорогу з обох сторін перегородили звалені дерева.

Передні коні поставали дибки, кілька вершників не втрималося в сідлах. Вартових позаду змело з коней ударом колоди, що пройшлась по них з розгону, підвішена на міцних мотузках. А тих королівських охоронців, що залишилися верхи, поклали на землю арканами.

– Панове, панове! – вигукнув Піт, вискакуючи з укриття. – Повлягались всі на землю і поздавали усю зброю! Бо я – страшний Піт Аллен, і це пограбування! – до речі, він був у знаменитому капелюсі. Одягнув, коли ми рушали. – Хтось спробує рухнутись – мої хлопці приріжуть, не змигнувши. Тож не валяйте дурнів і здавайтесь, голубчики!

Схоже було, що всі вартові до одного прийняли його пропозицію і застигли, розпластані на землі, боячись навіть дихнути. Мальовничу картину являли вони – ця тремтяча гордість кетальської нації, найпочесніші її мужі! А проте, дверці карети несподівано відчинились, і зблиснула шпага. За нею вискочив суб’єкт у мундирі. Одного погляду на нього вистачило мені, щоб впевнитися: поєдинок відбудеться.

Не тямлячи себе від люті, Лоренсо повів поглядом і крикнув:

– Та як ти смієш, негіднику?! Це золото короля! Я нізащо не дозволю тобі ним заволодіти! – він несамовито розмахував шпагою та обертався на всі боки.

– Чудово! Прекрасно! – розвів руками Піт Аллен. – Захоплююсь твоєю відважністю та математичними здібностями, якщо ти думаєш, що твій виступ щось вартує проти нашого воїнства! Але я сьогодні дуже добрий, тому пропоную тобі гру.

– Гру? – повторив Лоренсо.

– Гру, – підтвердив Піт. – Я виставляю одного бійця, і якщо ти його перемагаєш, то ми згортаємо пограбування і залишаємо вас веселими та щасливими із купами золота, а самі повертаємось розбиті та сумні… а якщо ні – то вам гаплик.

Боєць, якого він збирався виставити, був просто вражений такою постановкою проблеми.

– Ну! Давай! Виставляй свого нещасного пса! Я приймаю цей виклик! – закричав самовпевнений вилупок та ще загрозливіше замахав шпагою.

– Ізабель, ховатися за мною – це дуже класно, та я не думаю, що супротивник оцінить таку хитромудру тактику, – Піт бездушно випхав мене наперед.

– Як! Ти?! – скрикнув Лоренсо.

– Як! Я?! – скрикнула я. Пора закінчувати з цим невиправданим страхом. – Ні, це вже зовсім не та я, яку ти гнав, підставлену у вбивстві – а та я, якій ти пхинькатимеш про пощаду!

– Який сором! Жах! Ганьба! – ледь не захлинався Лоренсо. – Видавалась такою порядною сеньйоритою… і якою виявилась твоя чорна душа! Мало того, що звела зі світу ні в чому неповинну служницю, так ще з бандитами зв’язалась! Світ буде тільки радий, якщо я позбавлю його такого тягаря, як ти!

– А мені за тебе Елеонора подякує, будь певен! – парирувала я, і ми схрестили шпаги.

Він налетів на мене, як оскаженілий звір, і з такою швидкістю завдавав ударів, що першої миті стало страшно. Ті удари сипались зі всіх сторін і ледь не викрешували іскри, коли його шпага стикалась із моєю. Холодок пронизав тіло: раптом я помилилась? Раптом він справді вміє фехтувати? Така швидкість, така вправність… Зайшов зверху, махнув збоку, тикнув прямо, ледь не підсік мені ноги – під цим лютим напором я відходила назад і ледве встигала відбивати удари.

Та якоїсь миті я зрозуміла одну річ: він орудував шпагою, як палицею. Він просто нею махав, не знаючи ні техніки, ні тактики, ні жодної комбінації. Він не продумував наступний хід та не пробував передбачати мої кроки – він просто наступав вперед і з люттю вимахував колючо-рубаючим предметом, наче сподівався, що зрештою мені набридне і я сама на нього насаджусь.

– Ти відчуваєш? Це твоя смертна година! Ти відчуваєш? Ця рука позбавить тебе твого нікчемного життя! – ще й додумався говорити під час бою. Непростима втрата концентрації та додаткова задишка.

Довкола був ліс із тисячами пеньочків та корінців – а він не стежив за ландшафтом. Довкола маячили стовбури – а він вважав їх за пусте місце. О! Спочатку я так перелякалась… Але зараз побачила, що це було смішно: такого воїна, як він, могло покласти дошкільня.

Не заперечу: він так ревно захищає ближні позиції, що мені до нього не підлізти. Я хотіла вибити у нього шпагу – та це було не так і легко. А проте, навіщо мені трудитися над цим, якщо він впорається сам?

Недовго думаючи, використала свою перевагу: вести його туди, куди вирішу я. А мені сподобався той мальовничий стовбур. На вигляд цілком підхожий.

– Здавайся, погань! Ти вже програла, погань! Ти вже фактично мертва, погань! – надривався Лоренсо.