Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

Епілог

Дорогі читачі, любі друзі та шановне панство!
Перш ніж ви перейдете до безпосереднього читання епілогу першої частини (так-так, ви не помилились) Детективного бюро "Примара",  хочу виразити Вам свою вдячність!
Вдячність за те, що ви і досі тут зі мною, розкриваєте таємниці, стежите за розвитком подій та вболіваєте за персонажів! Тож, якщо вам подобається історія і ви хочете якнайшвидшого її продовження, будь ласка підтримайте книгу сердечком, коментарем та і підписатись на мене можна, чого вже там!)
А тепер сам епілог.
Приємного прочитання!

Епілог

Дощ лив немилостивий. Змивав у каналізацію сміття, заливав за комір, збігаючи з дахів, розмивав паркові стежинки і силуети людей. Каби носились вулицями, не турбуючись обляпати оточуючих водою з калюж, розміром з озера.

І це лише ранок.

Троє зайшли в кафе.

- Я зроблю замовлення! – виголосила Нікаелла. Вона була так схвильована тим, що вони обрали звичайне кафе перехожих, а не пішли в одне з магічних місць. Тим паче, її, як відступниці, не можна було світитись у місцях скупчень тіньових детективів, а після останніх подій – їх в місті було забагато.

Ірвін запропонував столик біля вікна. Вони поскидали вологі пальта. Кора вмостилась на один диванчик, а хлопець сів навпроти. Утворилась незвична для цих двох тиша.

- Здається, я досі не подякувала за порятунок. Дякую, - ніяково, але щиро сказала вона.

- Немає за що. Це все Нікаелла.

- А ви близькі.

- Не те, щоб дуже, - відвів погляд блондин. – У тебе тепер багато справ, правда ж? Тренування, заучування книжки «Як бути тіньовим детективом» і все таке.

- Тренування ще не почались, але, типу того, - розсміялась дівчина. - Після зникнення джина в банці, що вже дивно, уся верхівка Ради перебралась у місто. Мене ще не допитували, але обіцяли. Усі дивляться на мене так, наче я не дочка Джастіна, а якась пришелепкувата, яка видає себе за неї.

- Ти не така, - різко перервав її юнак.

- Я знаю, але… - дівчина зам’ялась. Втупилась кудись у прохід на кілька секунд, та раптом хитнула головою. – Не зважай.

Знову запало мовчання.

- Коро, - обережно почав парубок, - я давно мав сказати, що я…

- Ні, Ірвіне. Не продовжуй, - судомно вихнула дівчина. - Я не хочу тебе втратити…

- Коро. Ти ніколи не втратиш мене, чуєш? Ніколи. Та я маю право на це. Просто, прошу, дай мені це зробити, – зітхнув. Подивився в її блакитні очі. – Я кохаю тебе, Коро. Вже дуже давно. Ти найкраще, що ставалось в моєму житті. І ти назавжди такою для мене залишися. Я зрозумів, що не зможу без тебе і що ніколи тебе не зраджу. Я кохаю тебе. І знаю, що ти теж мене любиш, але, - він важко ковтнув, - ти ніколи не покохаєш мене так, як того хочу я, - на її очах навернулись сльози. – Я б хотів залишитись твоїм другом, якщо тобі буде комфортно, але для цього мені потрібен час.

- Вибач, - вичавила вона з себе.

- Ти не повинна вибачатись! Тобі немає за що.

- Я знаю. Знаю, але… - Кора ковтала сльози.

Ось він – її Ірвін Майєс. Він зізнався їй, хоч вона цього і не хотіла. Вперше проявив егоїзм. Він завжди був кращим за неї. Кращим для неї. І завжди таким буде. Ірвін сказав «другом», але для неї він значно більше, ніж друг. Вона зібралась із духом. Зморгнула сльози.

- Будь ласка, не покидай мене, Ірвіне.

- Не покину, - нервово видихнув він і легенько посміхнувся.

- Я зробила замовлення на свій смак! – вигукнула Нікаелла ще здалеку. Кора вихопила серветку, відвернулась і промокнула очі. Ірвін прокашлявся. Чаклунка підійшла до столику і гордо об’явила: - Сніданок сплачує Ірвін. Я все-таки вам життя врятувала!

- Вона така худенька, а їсть наче кінь! – пожалівся він Корі.

- Ей! – чаклунка штовхнула його в плече.

- Ти замовила тортик? – спитала Кора. Відповіддю їй було мовчання. – Тістечко? Пончик? Перша Тінь, ну хоч печиво?! – Нікаелла просто знизала плечима. – Зовсім нічого солодкого?

- Ех, піду замовлю, - Ірвін виліз з-за столу і пішов до прилавку.

- Ну, вибач, - надула губи чаклунка.

- Нічого. Забудь, - Кора пожувала губу. Нікаелла Бранс не сподобалась їй при першій зустрічі, але зараз, коли довкола виявилось стільки ворогів, обирати друзів не доводилось. - То, звідки ти знаєш Сержа?

- Він мій колишній.

- Що?!

- Ага. І він ду-уже мене не любить. Я зблизилась із ним, щоб отримати дещо, що він не хотів нікому продавати. Після кількох тижнів, ем, гаразд, назвем це словом зі світу перехожих - «стосунками», я вкрала в нього те, що мені було потрібно і втекла.

- Ого! Я так розумію ти навіть не залишила йому записки з вибаченнями?

- А навіщо? Я не дуже цим переймалась, - знизала плечима.

- Ну, враховуючи, що ви обидва безсмертні, а світи не такі вже й великі, ви б перетнулись у будь-якому разі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍