Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Не так я уявляв собі повернення до своїх, Деано.

— Не так я уявляла собі привітання тебе, — погодилася вона. — Але попри все я рада, що ти — тут. Що б не сталося на півночі, добре, що ти знову поряд.

Його усмішка згасла, а вона відчула крижаний холод, що наповнив вени.

— Вибач… я…

— Нема про що говорити, — заявив він із таким спокоєм, що в неї аж стислося серце. — Навіщо ти принесла тальгери? Штурмуватимемо садибу тієї жінки?

Вона змогла усміхнутися.

— Я мушу перевірити, скільки мій братик встиг утратити серед меекханців. Їхні так звані майстри меча вже, мабуть, і забули, за який кінець той меч треба тримати.

— Не всі, але більшість, — він плавно підвівся й підійшов до своїх мечів. — Гострою зброєю? Дурнувате питання, ми ж, урешті-решт, дорослі. Перевіримо, сестричко, в кого ти вкрала білі піхви.

За чверть години вони стояли на круглому майданчику для тренувань. Це місце було на узбіччі, під прямовисною стіною скелі, де навіть опівдні панувала тінь. Завдяки цьому тут можна було тренуватися від світанку до пізніх вечірніх годин. Деана знала тут кожен шматочок скелі і кожен камінчик. Могла б рухатися майданчиком із зав’язаними очима.

Вони встали одне навпроти одного, десь на відстані шести кроків. Почали кружляти, ще не витягаючи зброї. Уперше з часу зустрічі вона дозволила собі щиру усмішку. Як же їй цього бракувало!

Вона дивилася на брата, як він рухається, як ставить ноги, як його підведені догори долоні торкаються руків’їв. Ифір був мечем, який виводив свій родовід просто від ґресфа, важкої дворучної зброї, яку найчастіше використовували в битві з кіннотою. Трохи закривлений клинок та полуторне руків’я робили його ідеальним для тих мечників, які полюбляли блискавичний, плинний та нестандартний стиль бою. Він міг із тим самим успіхом розрубувати сталеві шоломи і завдавати легких, смертельно точних ударів, ріжучи артерії та перетинаючи нерви. Її тальгери були коротшими та легшими, а подвійна кривизна леза робила з них зброю, на диво важку для опанування. І водночас — дивовижну та непередбачувану для супротивника. «Зараз побачимо, скільки ти встиг забути, братику», — подумала вона.

Вона стрибнула в його бік без попередження, вихоплюючи обидві шаблі. Лівою вказала удар у шию, одночасно проводячи правою швидкий, підступний укол у живіт. Останній поєдинок зі своїм вчителем вона виграла саме таким фокусом.

Йатех м’яко зійшов із лінії атаки, проігнорував фальшивий удар, справжній парирував у короткому напівоберті. Вона не помітила, коли саме він вийняв меч. Лише один, інший все ще був у піхвах. Ох, ці хлопці та їхня зверхність.

І все ж їй знадобилося аж п’ять ударів серця, щоб змусити його витягнути другий меч. Він був добрим супротивником, мав той інстинктивний, напівнатхненний стиль, що притаманний вродженим майстрам меча. До від’їзду на північ у племені його вважали одним із найздібніших молодих воїнів, а роки, проведені на службі, він, схоже, присвячував тренуванням. За кілька наступних хвилин він парирував її атаки, одну за одною, наче відганяв настирливу дитину. Вона широко усміхнулася: початок був лише тестом, забавкою, розігрівом. Зараз вона йому покаже…

Він перейшов до контратаки так швидко, що мало не вибив зброю з її руки. Бив навпереміну, правою й лівою рукою, щоб зламати схему та ритм атаки: права, права, ліва, права, ліва, ліва, ліва, права… Щоразу швидше, щоразу динамічніше. Здавалося, Що він забув про уколи, завдавав лише рублених ударів, широких Та неглибоких, від зап’ястка та передпліччя, зверху, знизу, зверху, зверху, знизу, зверху, знизу, знизу… Його зброя була довшою та важчою, він міг атакувати, тримаючи більш-менш безпечну дистанцію. Ну що ж, стиснула вона зуби, це йому лише здається.

Раптом вона перехопила ініціативу, миттєво відскочила, щоб вибити його з ритму, а коли він пішов за ударом, вона скоротила відстань та закидала його градом ударів. Він повинен був відступити, на його місці так зробив би кожен, бій на такій короткій дистанції давав фехтувальнику, який володів тальгерами, рішучу перевагу, а розум наказував відступити та використати довжину та вагу ифірів.

Але він не зробив цього. Прийняв обмін ударами на її умовах, майже обличчям до обличчя. На десять, може на дванадцять ударів серця його оточила розмазана, блискуча заслона клинків, що заповнила увесь простір каскадом звуків. «Ох, — промайнуло в неї в голові, — навіть тут, на тренувальному майданчику в іссарській афрааґрі, де битися вчили дітей, які ще не вміли нормально вимовити власного імені, таке видовище було чимось незвичним». За кілька болісно довгих ударів серця вони обоє ввійшли в транс кхаан’с, опинилися на дорозі, якою йдуть лише найкращі з найкращих майстрів меча серед іссарам. Щоб досягти такого стану, потрібні були роки тренувань, що шліфували б вроджені здібності — та ще дещо, щось невловиме, що нелегко було б навіть назвати. Коли це вдавалося, зброя припиняла бути звичайним продовженням волі, у трансі її вага вже не відчувалась, внутрішній простір тіла розширявся до сфери, кордони якої визначала довжина клинка. Блиск, тінь, звук, запах, смуга теплого повітря — все це давало інформацію про силу та напрямок майбутніх ударів. Вона бачила воїнів, що билися з п’ятьма чи шістьма супротивниками одночасно, залишаючись при цьому поза їхніми ударами чи стрілами.

Ніколи в житті вони не були ближчими і водночас дальшими, ніж зараз.

Вперше від початку поєдинку вона зазирнула йому в очі й мало не крикнула. Їх наповнювала така безмежна пустка, наче він уже стояв по інший бік Мороку. Зі сліпучою ясністю до неї дійшло, чому він настільки добре б’ється.

Бо власне життя для нього неважливе.

Вона перервала поєдинок, блискавично відступивши на кілька кроків. Всунула шаблі в піхви, але не відпустила руків’їв. Якби це зробила, він міг би побачити, як тремтіли її руки. Її брат намагався віддати душу племені. Руками власної сестри. Те, що вона відчула, не можна було назвати гнівом. Якби не залишки трансу кхаан’с, вона роздерла б його голими руками. Тут і зараз, незважаючи на закони крові.

— Ти-и-и… — тільки це їй і вдалося видихнути. — Навіщо?

— Певної ночі я повинен був зійти з відкритим обличчям до спальні мого господаря, — сказав він просто, все ще з темрявою в очах. — Міг дозволити йому послати мою душу додому. Але тоді все було таким… заплутаним. Вона хотіла, щоб я забрав її в гори, до роду. Я мав відібрати світло, усмішку та надію, бо… бо я іссарам. Воїн проклятого, позбавленого надії племені, яке очікує кінця світу, щоб