Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Потроху, наче зброя важила кількадесят фунтів, він всунув мечі на місце.

— Тоді мені й на думку не спало, що може бути інший шлях.

Усе життя ти чуєш про обов’язок, необхідність та честь роду. Вчишся, що кожен, хто не захоче вклонитися нашим звичаям, сам собі винен. Бо ми не маємо власної волі, вільного вибору. Ми… носії фрагментів спільної душі, ми живемо позиченим життям і нам не можна… не можна…

Кохати?

Вона не зуміла сказати цього. Дурнуваті, безнадійні, патетичні слова. А чого, власне, можна сподіватися від молодшого брата? Її гнів досі не зник.

Перш ніж вона змогла йому відповісти, почулося насмішкувате хихотіння. Вона глянула праворуч.

Їх було п’ятеро. Утім, вона вже бачила, як наближається ще одна групка. Але на цих нових можна було не зважати, вони були з інших родів. Небезпечною була, вона відразу зрозуміла, ця п’ятірка: підійшли до них під час тренування і напевне чули кожне слово. Погано.

Йатех поволі обернувся, вставши обличчям до чоловіка, який сміявся. Вона його знала, звався Вениесом і був найстаршим сином Ленґани х’Леннс. Поруч із ним стояли брати, середній Кенс та Молодший Абвен. За ними, трохи позаду, — двоє далеких родичів, близнюки Савек та Месс. Усі були озброєні, наче для битви. Двоє синів матрони мали ифіри, Абвен — короткий спис, який звався теї, близнюки були з довгими дворучними ґресфами, доповненими парою важких кинджалів для бою зблизька.

Деана сильніше стиснула руків’я шабель. Їхній візит у садибу Ленґани приніс плоди швидше, ніж вона очікувала.

* * *

Вона провела його позбавленими сонця пустками. Афрааґра племені була на самій межі гір та пустелі. Пласка скельна рівнина, яку поволі під’їдали плахти мандруючого з півдня піску, раптом закінчувалася гірським ланцюгом, що відгороджував зелені північні рівнини від прожареного майже до білості пекла. Це була спокута її народу, в’язниця поміж обіцянкою раю, який було видно на північному виднокраї, та морем піску. Місце очікування.

Вони йшли вздовж скельної стіни на схід. Меекханець був на диво спокійним та опанованим. Їй це не подобалося, таке опанування буває в людей, які вже ухвалили важливе рішення й тільки чекають на відповідний момент, аби це рішення реалізувати. Або — у воїнів, які йдуть на битву, скорившись власній смерті.

Вони пройшли з півмилі, поки дісталися до місця, де біля підніжжя гір розташовувався кам’яний осип. Сотні валунів, менших та більших, громадилися так химерно, що неможливо було зрозуміти, що це не справа рук природи. Вона без вагання ввійшла в щілину поміж найбільшими уламками скелі. Чула, як меекханець протискається позаду неї.

Пройти лабіринт було справою непростою навіть для неї: два рази доводилося повзти майже на череві, раз прохід було прокладено на висоті зросту дорослого чоловіка, і лише кілька випадково розміщених східців давали змогу дістатися до нього. Плем’я добре стерегло свої секрети.

Протиснувшись крізь останню щілину, вони опинилися в передпокої вузького коридору.

— Ми тут саме в потрібний час дня, — сказала вона, озираючись на нього. — У скельній стінці колись було вирізано кілька отворів, крізь які падає сонячне проміння. Кожну годину — в інший, але тут досить світла, аби все роздивитися.

Він не запитав, що саме, і ця його зверхня байдужість починала її дратувати.

— Веди, — сказав він просто.

Вона стенула плечима. Якщо не зрозуміє зараз, їм доведеться битися, може, вже за хвилину. Зрештою, в житті іссарам усе веде або до бою, або до його очікування.

Вона повела його коридором, залишивши позаду бліде світло передпокою. Не поспішала: добре, якщо очі звикнуть до напівмороку. Незважаючи на отвори, які впускали світло, там, де вони йшли, було доволі темно.

У печері вони опинилися в ту мить, коли Деана вже чула за спиною нетерпляче буркотіння. Напевне, він хотів її підігнати або дати вихід своєму роздратуванню. Але те, що відкрилося попереду, закрило йому рота.

Печера була майже триста ярдів завширшки та тридцять заввишки, а її стелю підтримував гігантський стовп, що нагадував формою скам’янілий стовбур величезного дерева. Камінь був відполірований до блиску. Промінь світла, який падав з отвору в стелі, бив, мов вогняний спис, просто в колону, відбивався від неї й освітлював усе навколо.

— Раз на рік, у вірну пору дня, крізь стелю падають три промені світла, і всі вони б’ють у колону. Тоді вона здається палаючим стовпом вогню, — сказала вона, щоб перервати тишу. — Ходімо, з цього місця ми побачимо небагато.

Вона рушила сходами, які вели на пласке, мов стіл, дно печери. Напевне, він і надалі не бачив подробиць того, що вкривало стіни, інколи навіть на зріст кількох дорослих чоловіків. Вона байдуже проминула початок першої книги, яка починалася відразу біля сходів. Почула, як його кроки збилися з ритму, потім сповільнилися, аж нарешті зупинилися. Вона гірко усміхнулася. Якщо це не скаже йому, ким насправді є іссарам, їм доведеться битися тут, і хтось із них загине. Вона також мала обов’язки перед племенем.

Імена, низки імен, вирізаних на скелі на глибину в півпальця, біля деяких додано ще по кілька речень. Кожен напис вона могла б прикрити двома долонями. Перші були записані алфавітом, дуже схожим на рунічні знаки Сили. Останніми роками вона шліфувала вміння їх читати.

Вона підійшла до стіни, перед якою стояв Аерін.

— Ґренфель, син Вентанни та Фрез’нна, — прочитала вона, водячи пальцем по напівзатертих знаках. — Першим і останнім він занурив меч у кров братів, бився поряд із Несе і Кан’ною, одружився на Ве’каді з роду Болотної Черепахи.

Торкнулася напису вище.

— Ве’када, дочка Ґре’музи та Лао’на, четверта та остання, стояла поряд із Бреґон’ф із Леве, коли та билася із реґ’ва’рим, перемогла шістьох добрих воїнів у поєдинку біля підніжжя взгір’я Ґан. Вийшла заміж за Ґренфеля з роду Чорної Видри.

Це були два перших імені в цій книзі. Праворуч від них виростали нові послідовності написів, їх було дедалі більше, інколи вони розгалужувалися на власні гілки, інколи ж — різко обривалися. Вона пройшла трохи далі.

— Лен’г, син Ваели та Мосста, третій, стояв на перевалі Дрин у війні за другий сувій. Цей знак, — указала на щось, що виглядало як зламаний меч, — означає, що він віддав душу племені бездітним. Якби це була жінка, тут вирізали б розбитий глечик.

Кількома кроками далі вирізане в скелі родове дерево вже здіймалося на добрих шість футів. Вона порівнювала описане з власним знанням. З кожними двома кроками вона пересувалася приблизно на п’ять-шість поколінь.

— Кенніка,