Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

жінки заморожував аж до мозку кісток, немов струмінь крижаної води, що ллється за комір, — у нас є дещо спільне. Гордощі за рід та кров — це те, що нас поєднує, хоча все інше — розділяє. Ти не розумієш іссарам, не можеш зрозуміти, ким ми стали за всі ці століття. Ми дивимося на те, що нас оточує, як на щось тимчасове, як на пейзаж, який ти бачиш у віконце фургону. Для нас неважливо, які там виникають імперії, династії та царства, — усе це пил. В історії світу ще не було царства, яке б залишалося незмінним тисячу років, перебуваючи на вершині могутності довше, ніж три-чотири покоління. Потім завжди виявляється, що гіганти народжують карликів і що країни занепадають.

Ми існуємо далі, бо ми мусимо. Тому що Брами Дому Сну для нас зачинені. Коли я помру, моя душа не потрапить до рук Матері, яка зможе оцінити її вагу та чистоту. Ми віримо… ні, ми знаємо, що в нас лише одна душа, одна спільна душа для цілого племені. Таке Наше покарання. Коли боги, що вижили в битвах, зібралися, щоб засудити наш народ, то визначили саме таку спокуту. Після смерті ми не йдемо до Дому Сну, не зазнаємо спокою, а повертаємося до однієї спільної душі племені. Кожна дитина в момент, коли їй дають ім’я, отримує шматочок тієї душі, і в ньому буде записане все її життя. Після смерті той фрагмент повертається до спільноти, де очікуватиме спокутування. Якщо я втрачу цей шматочок загальної душі, якщо хтось побачить моє обличчя — я ослаблю плем’я, ослаблю душу. Якщо душа згине, ми зникнемо назавжди. Тож для нас немає іншого шляху.

Він мовчав.

— Той воїн, ким би він не був, міг забрати твою дочку в гори, до свого роду. Міг взяти з нею шлюб. Якщо вона кохала, то напевне прийняла б умови, з тим пов’язані… як моя мати. Ті умови… Неважливо, меекханцю. Якби вона їх прийняла, то на перший рік кохання, може, і вистачило б. Але далі — вже ні.

— Ти цього не знаєш.

— Не знаю, — погодилася вона без опору. — Але одного разу я бачила, як моя мати проклинає мого батька — і при тому плаче від кохання та туги. Ніколи цього не забуду.

Він раптом відчув утому. Що, власне, він намагався зробити? Витягнути з цієї жінки те, чого не вдалося витиснути зі старійшин племені? Отримати визнання провини, благання про вибачення чи хоча б запевнення, що іссари відчувають свою відповідальність за вбивство Ісанель? Він лише втрачав тут час.

— Ця розмова ні до чого не веде, незнайомко.

— Я — Деана д’Кллеан, — сказала вона. — Моєю матір’ю була Ентоель-леа-Акос, меекханська шляхтичка з Нижнього Ренту. Якось вона зустріла воїна з гір, який прибув на рівнини, щоб відплатити вам за пролиту кров. Але вона покохала його й одружилася, пожертвувавши світло своїх очей, щоб розділити з ним долю. Їм вдавалося це робити кілька років. Потім він загинув. Згідно з волею Гаруді, я іссарам, народилася в горах, внесла свіжу кров до племені. Але є інші закони, старші, які інколи засліплюють навіть нас. Гнів, ненависть, затятість щодо величності роду та важливості твоїх предків. Коли дівчина з гір виходить заміж, традиція наказує їй встати перед зібранням матрон і промовити імена всієї жіночої лінії свого роду. У деяких випадках це понад триста поколінь жінок, від часів, коли боги вперше об’явилися людям. Інколи таке триває півдня. Я свою лінію можу промовити на одному віддиху, бо моя мати не змогла сягнути пам’яттю далі, ніж на десять поколінь назад. Це не повинно мати значення, не в світлі законів Гаруді, але — має. Розумієш?

Чи він розумів? Може, аж надто добре.

— Твого брата також уважали кимось гіршим? Кимось на кшталт напівкровки?

Вона похитала головою.

— Хлопці… Чоловіки переповідають лінію батька. Крім того, ти досі не слухаєш і не розумієш. Ідеться про те, що якщо говорити про нерозумну гордість та зверхність, то ми не надто сильно відрізняємося. От тільки на цьому не можна збудувати міст між нашими народами. Ви вважаєте іссарів бандою войовничих варварів, а ми вас — лише одним із народів, який забув про те, що насправді важливо, став сліпий до істини світу, дрейфуючи, немов човен із кори посеред океану. Війни Богів, пересварений пантеон, Небажані, істина про Сили, аспектовані та інші — все це для вас лише казки та легенди для дітей. Будуючи свою Імперію, ви наступили на горло всім релігіям настільки вдало, що більшість мешканців Меекхану вважає, що боги — це далекі й байдужі сутності.

Ба більше, вони цим дуже задоволені. Магія, Сила, аспектована, дика чи хаотична, є для ваших учених та магів нерозумною силою, що присутня у всесвіті на тих самих умовах, що припливи океану, грози та урагани. Ми… — жінка намагалася знайти відповідні слова. — Ми живемо в іншій площині, інакше дивимося на світ, боги та демони присутні в нашому житті від народження до смерті, ми відчуваємо їхню присутність, їхній подих на наших потилицях. Ви поставили храми, в яких зачинили пантеон — і вважаєте, що решта світу належить вам. Для мене життя та смерть — це одне і те саме, для тебе — дві великі різниці. Ми відрізняємося як вогонь та вода. І тому навіть кохання не може поєднати нас. Кохання дозволяє на мить забути, хто ми такі, але це хтиве та егоїстичне відчуття. Воно завжди потребує від тебе плати, декларації, підтвердження…

Він не витримав.

— Кинджал, увіткнутий у серце, мав стати таким підтвердженням? — з кожним його словом гнів наростав: це був найкращий час, аби покінчити з цим фарсом. — Вбивство сплячої беззбройної дівчини? Знищення чужого життя?

Жінка нахилила голову і швидко промовила:

— Якби він забрав її з собою в гори, він відібрав би в неї зір і щастя. Якби просто втік — ослабив би плем’я. Він міг спуститися й зустрітися з тобою — лезо в лезо… — цю думку можна було не закінчувати. — Якщо ти вважаєш, що цей воїн не шкодував, що не зробив цього, це означає, що нас розділяє куди більше, ніж мені здавалося!

Після цього вибуху вона завмерла на кілька ударів серця, нарешті поволі, наче з ваганням, кивнула.

— Наша розмова не має сенсу, Аеріне-кер-Ноелю. Хочу… я б хотіла тобі дещо показати. Може, тоді ти трохи зрозумієш.

* * *

Коли вона прийшла до його спальні, Йатех сидів на ліжку з обличчям, схованим у долонях. Почувши