Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

можна розбиту чашку зробити цілою. Можна тільки склеїти її й назвати цілою, але цілою вона від цього не стане. Він написав братові, що приїде.

У четвер вранці Роберт подзвонив йому з «Аудіторіума» і нагадав про наступне побачення. Лестер жадібно прислухався до звуків його голосу. «Так, так, я пам’ятаю», сказав він. Опівдні він поїхав до ділової частини міста, і тут, у вишуканому «Юніон-клубі», брати зустрілися й оглянули один одного. Роберт за цей час схуд, волосся в нього трохи посивіло. Погляд залишився твердим і пронизливим, але біля очей з’явилися зморшки. Рухи в нього були швидкі, енергійні. В Лестері одразу почувалася людина зовсім іншого складу — міцна, грубувата, флегматична. В ті дні багато хто знаходив його трохи жорстким. Блакитні очі Роберта анітрохи не примусили його зніяковіти, не справили на нього жодного впливу. Він бачив брата наскрізь, бо вмів і спостерігати, і робити висновки. А Роберту було важко визначити, в чому саме Лестер змінився за ці роки. Він поповнів, але чомусь не сивіє, у нього такий самий колір обличчя, і взагалі він справляє враження людини, готової прийняти життя таким, яким воно є. Роберт неспокійно зіщулився від його гострого погляду, — було очевидно, що Лестер цілком зберіг і мужність, і ясний розум, які завжди були притаманні йому.

— Мені дуже хотілося з тобою побачитись, Лестер, — почав Роберт, після того як вони, за старою звичкою, міцно потиснули один одному руки. — Ми давно не зустрічалися — майже вісім років.

— Так, біля того, — відповів Лестер. — Ну, як твої справи?

— Все по-старому. А ти чудово виглядаєш.

— Я ніколи не хворію, — сказав Лестер, — хіба що нежить схоплю. А так, щоб лежати в ліжку, — і не пригадую. Як дружина?

— Дякую, жива й здорова.

— А діти?

— Ральфа й Береніс ми майже не бачимо, в них у кожного своя родина, а інші поки що дома. Сподіваюсь, твоя дружина також у доброму здоров’ї, — додав він нерішуче, відчуваючи, що ступає на слизький ґрунт.

Лестер спокійно подивився на нього.

— Так, — відповів він. — Здоров’я в неї чудове. І зараз вона ні на що не скаржиться.

Вони ще поговорили про те, про се; Лестер довідався про справи тресту, запитав, як живуть сестри, щиро признавшись, що зовсім нічого про них не знає. Роберт розповів про всіх потроху і, нарешті, приступив до справи.

— А поговорити я хотів з тобою ось про що, — сказав він. — Мене цікавить «Західна Тигельна компанія». Я знаю, що ти особисто не входиш до складу її директорів, тебе заступає твій повірений Уотсон, — дуже, до речі сказати, тямуща людина. Так от, керівництво компанією поставлено кепсько, це нам усім відомо. Для того, щоб одержувати належні прибутки, нам треба мати на чолі людину практичну й досвідчену. До цього часу я завжди діяв разом з Уотсоном, бо вважав його пропозиції цілком вдалими. Він, як і я, думає, що багато що треба змінити. Зараз виявилась можливість купити сімдесят акцій, якими володіє вдова Россітера. Разом з твоєю й моєю частиною це склало б контрольний пакет. Я б дуже хотів, щоб саме ти купив ці сімдесят акцій, хоч з таким самим успіхом я можу взяти їх і на своє ім’я — тільки б зберегти їх за нами. Тоді ти зробиш президентом, кого захочеш, а далі все піде як по маслу.

Лестер посміхнувся. Пропозиція була спокуслива. Він уже знав від Уотсона, що в справах цієї компанії Роберт тримає його бік, і давно догадувався про намір брата піти на мирову. Так ось вона — оливкова гілка у вигляді контролю над компанією з півторамільйонним капіталом!

— Це дуже мило з твого боку, — сказав він серйозно. — Справді ж, щедрий дарунок. Що це тобі спало на думку?

— Що ж, Лестер, я скажу тобі правду, — відповів Роберт, — мені всі ці роки не давала спокою історія з духівницею, те, що ти втратив посаду секретаря-скарбника, і інші непорозуміння. Я не хочу зачіпати старого — ти, я бачу, посміхаєшся, — але чому не висловити тобі моїх думок? У минулому я був надто честолюбним. І саме в той час, коли помер батько, я носився з планами створення Каретного тресту й боявся, що ти їх не схвалиш. З того часу я часто думав, що повівся з тобою недобре, але справа вже була зроблена. Детально розбиратися в цій старій історії тобі навряд чи буде цікаво. Але те, з чого я сьогодні почав...

— Могло б служити деякою компенсацією, — спокійно закінчив Лестер.

— Ну, не зовсім так, Лестер... Хоч, мабуть, на це схоже. Я розумію, що тепер такі речі не мають для тебе великого значення. Я розумію, що важливіше було б вжити якихсь заходів тоді, а не зараз. Але все ж я щиро думав зацікавити тебе своєю пропозицією. Я думав, вона буде початком. Скажу по щирості, я хотів, щоб це був перший крок до нашого примирення. Адже ми, як не є, брати.

— Так, — сказав Лестер, — ми брати.

Він думав про те, скільки іронії в цих словах. Чи багато братерські почуття допомогли йому в минулому? По суті, не хто інший, як Роберт, штовхнув його на шлюб з м-с Джералд; хоч і найбільше страждань від цього зазнала Дженні, Лестер до цього часу на нього досадував. Правда, Роберт не позбавив його четвертої частини батьківської спадщини, але проте й не допоміг одержати її, а тепер уявляє, що своєю пропозицією одразу полагодить справу. Не гаразд це. І нерозумно. І взагалі — дивна річ життя!

— Ні, Роберт, — сказав він, нарешті, твердо й рішуче. — Я розумію твої мотиви. Але не бачу, навіщо це мені. Випадок трапився тобі, ти з нього й користуйся. А я не хочу. Якщо ти купиш ці акції, я згоден на всі заходи, які ти вважатимеш за потрібне провести. Я тепер досить багатий. Що було, те було. Я не відмовляюсь час від часу зустрічатися й розмовляти з тобою. А це ж все, що тобі потрібно. Комбінація, яку ти мені пропонуєш, — просто кажучи, штукатурка для того, щоб замастити стару тріщину. Тобі потрібна моя прихильність — будь ласка. Я не маю зла до тебе. Я не збираюся тобі шкодити.

Роберт подивився на брата й посміхнувся. Як би він не образив