Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Доанна розсміялась.

— Книжки, Полю. Багато-багато книжок. Багато старовинних історій. Я шукала все про тебе, щоб зрозуміти, куди ти міг податись. Звичайно, ще трохи магії. Мушу ж я іноді її використовувати, щоб не втратити навичок! І одна влучна підказка від раптового зустрічного.

— А як Гестія та її сила?

— Направду, наче приглушена. Про Аїдена забувають. Майже всі. Це так ламає її…

— Добре, що так…

— Ох, не знаю, чи добре. І вона направду через тебе непокоїться. Просто не має кому сказати про це. Дуже шкодує, що тебе нема поруч. Звинувачує себе в цьому. Постійно. Безупинно. Я бачу, навіть якби не хотіла. Вона певна, що загубила своє щастя.

— Це мине.

— Хоч би…

— Я був далеко, Анно, дуже далеко. Дістався тих, чия сила підтримує всі світи у вічному танці. Пішов туди, щоб зняти прокляття з Гестії та дізнатись, що все справді добігло кінця. Що тепер усе з нею буде добре…

— Але все не так?

Блакитні очі дивилися в лице Доанни довго-довго, доки не почали зливатися з морем у нього за спиною.

— Добре, коли бачиш більше за інших…

— Не лесть мені, братику, тобі це не личить. Чому ти тут? Яка біда загрожує Гестії? Давай працювати разом, як і до того.

Поль схилив голову й похитав заперечно:

— Ти не допоможеш. Ті, хто стоїть вище, повідомили, що Гестія на Новий рік загине. У самісінький день Нового року. Я маю відвернути це.

— Як ваша поїздка? — Гессі сиділа у вітальні Доанни.

— О, чудово! Я відвідала материну рідню в Ітеллі й випадково дісталась аж до Горасії. Там є місто Дельфи, над морем. Дуже красиве. Я б і тобі побажала колись туди поїхати.

— Дельфи? Я почитаю про них.

Доанна подивилась на неї замислено. Вона пригадала поїздку, пошуки Поля та їхню раптову зустріч. І те, про що він її повідомив.

Гестія помре.

І хоча прокляття зняте, — Гестія помре. У день Нового року.

Зовсім скоро.

Тому він, Полі, Поль, чи як іще його звуть, залишився в їхньому світі. Замість того щоб рятуватися.

Доанна пригубила терпкого чаю з чашки, і знайома гіркота повернула її думки до ладу. Вона, звичайно, дала Полеві обіцянку, що не розповість Гестії нічого з того, що він сказав їй. Бо якщо той, кому загрожує смерть, дізнається про цю загрозу, може виникнути парадокс, і тоді вже навряд чи вийде врятувати ситуацію. Отже, Доанна мусила мовчати. А поки є ще час, то й подумати над тим, як вона може допомогти.

— Гестіє, а як у вас справи? — спитала вона тихо.

— Генріці вже поліпшало, хоча вона досі вдає скорботу й страшенну печаль. Та я примусила її трохи відвернути свою увагу від страждань. А так удома все шкереберть. Аж не віриться, що колись було по-іншому.

Гессі взяла свою чашку зі столу, проте вона вислизнула з рук і розбилась, заливаючи стіл гарячим напоєм.

— Ніякої біди! — Доанна схопилася з місця й пішла на кухню по шмату. — Нічого такого, — повторила вона, коли повернулась.

Проте гостя невідривно дивилась на свої руки і дрібно тремтіла.

— Мені здається, я скоро помру, — шепнула вона. — Я все руйную. Скоро так зруйную і себе…

— Гестіє! — Доанна поклала їй руку на плече. — Не кажи такого!

Дівчина їй допомагала збирати уламки, проте вона порізалась кілька разів, і врешті Доанна відправила її до своєї матері спитати, де інший набір святкових чашок.

День за днем у книжці про Аїдена не з’являлось нічого нового. Гессі постійно носила із собою камеру, сподіваючись, що та запрацює, але нічого не виходило. Одне втішало — поки Генріка лежала хвора, батько перестав говорити про Фіренс і те, що він хоче піти від них. І сестра видужувала: вона дедалі рідше викидала дарунки Фрадера Тавіша, почала спускатись до сніданку, красиво вбиратися й гортати нові каталоги сукенок. Здається, вмирати через Морґіна Олліша вона передумала остаточно. Та й, врешті, він би цього не оцінив. А сестрі було конче потрібно, щоб на її вчинки звертали увагу й оцінювали їх із захватом.

— Ми з Фрадером наступного тижня йдемо дивитись на церемонію ліхтарів, — щебетала Генріка, прискіпливо роздивляючись нові брошки. — Я, звичайно, не вельми хочу з ним кудись відправлятись у такий момент, але врешті така подія раз на рік, і буде цілковитою глупотою втратити такий шанс! Правда, Гесті?

— Правда, Генрі.

— І я думаю купити нові рукавички. Минулого тижня я вгледіла непогані в центрі, але коштували вони, як золота тіара — де таке бачено? Ні-ні, вони того не варті. Фрадер, звичайно, каже, що для нього не проблема придбати мені й ті, але я б не хотіла зловживати його добрістю. Тим більше, коли не знаєш, що за тією добрістю криється. Правда, Гесті?

— Правда, Генрі.

— То я пошукаю якісь інші й дешевші. Мені ще сподобались сукенки, котрі виставили у вітрині того нового магазину, біля ратуші. Але вони зовсім на літо. Де це бачено — виставляти отаке у вітрині перед самим Новим роком? До речі, на свята я хочу з Фрадером поїхати до їхнього заміського будинку. Вони влаштовують великий прийом, але, на превелике щастя, в астірійських студентів саме випадають екзаменаційні дні, тому я певна, що матиму на гостині лише пристойну і приємну компанію. — Генріка прозоро натякнула, що Олейн Тавіш не приїздить додому на свята.

Гессі зиркнула на сестру поверх книжки. Генріка зовні мала такий вигляд, як і раніше. Горда, самовпевнена і красива, наче полум’я святкового ліхтаря. Та, мабуть, тільки сестрі-двійнятку й було помітно, що за цією красою ще зяє відкрита рана, котра й додає їй світіння. І хай би скільки сестра казала: «Фрадер, Фрадер, Фрадер», — усе