Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Красномовний незнайомець чимось їй сподобався. Попри те що зазвичай такі чоловіки дратували своєю нав’язливістю.

— Отож! — Він ляснув у долоні. — Я чого до вас причепився — знаєте? І навіть не тому, що ви чарівна, молода й самотня мандрівниця. Ні, не тому. Я на книжку подивився. А книжка, розумієте, то моя робота. Я написав її.

— Що ж, тоді ви вправний оповідач, — відповіла Доанна стримано. Вона не повірила.

— А ви бували раніше в Горасії?

— У глибокому дитинстві. Я росла вельми іпохондричним дитям, тому батьки не часто брали мене в мандри.

— А чи ви знаєте, що Горасія — велика? Тоді мушу вас повідомити, що ваша мандрівка може затягнутись, якщо не знатимете, що шукати.

— І що ж ви порадите мені? — ввічливо спитала Доанна.

— Містечко на півночі. Дельфи зветься. Там красиво. Якби я вирішив померти, то точно відправився б туди.

— Я не думаю, що в мого друга таке бажання.

— Я теж. Просто майте на увазі, що можна почати звідти.

— Ви думаєте, я прислухаюсь до випадкового зустрічного в потязі? — усміхнулась Доанна поблажливо.

— Так. — Незнайомець підвівся. — Адже ви — Доанна. А та Доанна, котру знаю я, — найсильніша чаклунка. Вона бачить непомітні для ока потаємні зв’язки, котрі сплітають усе в цьому світі в один осяйний клубок. І явно помітить, коли якась із цих ниточок — не така, якою має бути.

Очі чоловіка блиснули двома янтарними вогниками. Доанна всміхнулася ширше.

— Звичайно, шановний. Утім, це знання поки що не принесло мені нічого, крім болю.

— Хіба? Ти допомогла стільком людям… і не тільки. І далі це робиш. Просто зараз.

— А хто допоможе мені?

— А тобі це не потрібне, панно. Тобі вже не потрібна допомога.

Розділ 10. «Кожен блукалець приходить на пристань»

Доанна

Доанна знайшла його на пристані. Він стояв, тримаючи руки за спиною. Сіре пальто тріпотіло на вітрі й здавалось надто легким для такої погоди. Хоча, можливо, він не відчував холоду, і це була просто формальність, щоб не виділятись на тлі перехожих, котрі сновигали ранковим узбережжям. Постава не змінилася зовсім, а волосся відросло й здавалося неохайним. Утім, йому личило, адже він належав до того типу вічно юних чоловіків, на котрих ніяк не падає лак віку.

— Таки правда, — шепнула вона зачудовано. — Пристань. «Кожен блукалець приходить на пристань». От і збулося. От я тут, і ти теж тут.

Він здригнувся, коли почув її голос. Тоді озирнувся. Лице його було освітлене сяйвом попри все, що йому довелося зазнати.

— Анно! — привітався першим.

— Полю.

— Я не очікував, що ми побачимося ще. — Він розкрив їй назустріч обійми, однак негайно опанував себе.

— Я теж не очікувала, проте в мене була певна думка… Я мовби відчувала, що тобі знадобиться допомога. Я помилилась?

Доанна роздивлялась його зі здивуванням. Ніяк не могла зрозуміти, що змінилось, але була певна, що таки змінилось. І дуже сильно. Котрась струна в ньому порвалась.

— Та ні, все так. — Він усміхнувся з болем. — Бачиш, я дотримався обіцянки. Гестія видужала. Щоправда, Аїд на мене трохи розізлився, бо вирішив, що то була моя робота… і що я до тебе клинці підбиваю.

— Ох. Роки минають, а Аїденові хоч би що! — Доанна всміхнулась у відповідь.

Це було зовсім не реально: стояти тут, говорити про Аїдена. Після того як про нього забули геть усі, крім Гестії.

Полі похитав головою.

— Ти безмежно чарівна. Тож я можу його зрозуміти.

— А я не дуже, але щосили стараюсь. То чому ж я за тебе так хвилювалась? Чому я відчувала таке сум’яття, що шукала будь-яку дрібку інформації про тебе, а потім зірвалась і поїхала під самі новорічні свята так далеко на південь, без точних координат або чогось певного — просто щоб якимось дивом знайти тебе?

— І диво відбулося.

— Як бачиш. Тож — чому? Куди ти зник, Полю?

Він сховав руки в кишені.

— Я пішов з Академії. І порвав усі зв’язки. Спочатку здійснив одну далеку мандрівку. Згодом жив тут у людській подобі, бо так було мало шансів мене знайти, якби шукали…

— Але ж ти казав, що не варто вам покидати стіни Академії. Що це… смертельно. Доки ви не навчитесь керувати собою.

— Це правда. Але я пішов. Так треба було, щоб знищити прокляття, котре наклали на Гестію.

— Воно в минулому. Ти можеш повертатись.

Поль похитав головою, ніби йому стало дуже смішно.

— Не можу я, Анно. Ти до мене добра, хай би що я вдіяв, бачать боги. Але в Академії дуже суворі правила. Вони не приймуть мене назад. А тут, біля моря, так гарно. Цілком відповідне місце для смерті.

Доанна спохмурніла.

— Але це навіть не смішно, Полю. Уяви, що буде з Гестією, якщо вона дізнається, що ти помер через неї. Та ні — навіть уяви, що вона просто дізнається, що ти помер.

— Вона ніколи про це не дізнається. Цього я і прагну.

— Я не згодна з тобою.

— Тоді ти дарма приїхала сюди. — Голос його став твердим і холодним.

— Ні, Полю. Недарма. Я певна, що недарма.

— О наполеглива й уперта панянко!.. Прогуляємось? — запросив він її чемним жестом, пропонуючи взяти його під руку, і вона погодилася.

Пристань вганялася далеко-далеко у воду, ніби насправді була дорогою, котра веде на морське дно. Спочатку між ними панувала мовчанка. Проте хвилі котились зусібіч, і це сповнювало спокоєм. Він порушив тишу перший:

— То як же ти