Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

одно вчувалось, що їй боляче, боляче, боляче до зціплених зубів і судомно стиснутих рук, котрі поправляють брошки. Але Гессі знала, що Генріка сильна, і впевнена, і горда. Тому, їй-богу, жоден юнак, навіть високий, кучерявий та — нікуди правди діти — носатий Морґін Олліш не в змозі примусити її забути про те, що вона — королева свого королівства, носій своїх гербів і прапорів, Її Величність Генріка Агустанія Фаулі-Прейшер.

— …Правда, Гесті? — сестра висмикнула дівчину з роздумів.

— Правда, Генрі.

— От і я так кажу. Фрадер Тавіш уміє тримати марку, і тому його компанія така приємна. У його присутності здається, що ти й сама вивищуєшся, і…

— Може, тому що зросту в ньому, як у ліхтарному стовпі? — Гессі дозволила собі дрібний жарт, бо ж син Тавішів справді височенний і стрункий, як стовп.

— Гесті! — Сестра повернулася до неї. — Не смій тільки бовкнути щось таке у Фрадеровій присутності! Він гордий, що страх.

— Знаю-знаю, Фрад такий, — вдоволено кивнула дівчина, примружила очі й подивилась із задоволенням на те, як змінився вираз обличчя Генріки.

Що це було? Невже щире хвилювання? Невже певність королеви дала пробоїну? Невже вона надумала справді перейнятись Фрадером Тавішем? Якщо так — то це буде безмежно прекрасно.

Новий епізод з’явився в книзі, як завжди, несподівано й без жодного попередження. Чорні літери складалися лише в кілька рядків, котрі були начеркані немов поспіхом.

АЇДен ~ Академія

Полі стояв на пристані й стискав руки в кишенях. Донедавна голоси не турбували його, але тепер у голові гудів шум, котрий майже не зникав і доводив до божевілля. Голоси приходили раптово і часом тонули в шумовинні прибою, а часом, навпаки, розгорялись од нього, як сухі гілки од вогнища. Але він щосили намагався приглушувати той шум. Читав, що траплялися студенти, котрі після втечі з Академії проживали кілька років, а іноді й довше. То чим гірший він?

Полі знав, що йому потрібно триматись, триматись, триматись. Адже слід відвернути біду.

Тим більше тут, коли дивишся на море і його холодні сіро-сині хвилі, смерть видавалася геть неможливою. Як узагалі може існувати смерть, коли все довкола безмежно прекрасне?

Полі стало холодно, вітер проникав крізь тонкий одяг.

Скоро йому доведеться дізнатися, чи існує смерть. Так. Скоро. Але якщо це врятує Гестію, то воно того варте, це останнє відкриття…

* * *

Гессі згорнула книгу й поставила її на поличку зовсім машинально.

Це вже не історія. Це попередження. Чи підказка. Байдуже!

Полі в небезпеці. Полі поки що живий…

Дівчина не відчувала ніг, хитнулась назад і впала на підлогу. Перед очима затанцювали дрібні зорі. Вона простягнула до них руку, проте натомість обірвався карниз і штори впали на долівку, тягнучи за собою шкатулки й книжки зі столу. А тоді в стола тріснула ніжка…

Гессі дивилась на стелю, і її не займало те, що все довкола падає, ламається, тріщить, шурхотить, рветься, бризкає і мнеться. Їй хотілося, щоб усе впало. Щоб усе зникло. Щоб вона могла заплющити очі й прокинутись уже в іншому світі — у тому, де все буде просто й добре. Мусить же такий світ існувати!

Від розбитого вікна знову повіяло холодом.

Гессі затулила обличчя руками і лежала так довго-довго. Аж доки тіло не почало сигналізувати про біль.

Тоді вона повільно підвелась і подивилась у дзеркало. У напівтемряві її лице здавалося зловісним і ніскільки не милим.

— Полі в біді, — сказала вона до свого відображення. — Полі сам-один, і він у біді, Аїдене!

Але Аїден не чув її.

Братові риси проступали крізь її власні, і все ж вона не була Аїденом Фаулі-Прейшером. Не була тим симпатичним, добрим і розумним юнаком, котрого всі любили й котрому все вдавалось.

Лише собою.

— Ох, це буде важко.

Дівчина спустилась до вечері й уважно роздивлялась батьків і сестру. Матінка видавалася невдоволеною, як завжди. Батько розгублено гортав сторінки записника, ніби не хотів підводити погляд. Генріка косилась у люстерко, оцінюючи нову пов’язку для волосся.

— Ви чудові, і я люблю вас, — сказала Гессі так голосно, як змогла.

Усі подивились на неї: Генріка зі здивуванням, матінка і батько просто стримано. Дівчина всміхнулась:

— Знаю, що ми не завжди ладимо, але ви справді чудові. Адже з вами я так довго була щаслива!

— Гестіє Амаліє, це дуже добре, що ти так думаєш, — відповіла матінка, — але якщо твоя запіканка вихолоне, то пані Моррінда її вже не розігріватиме.

— Звичайно, матінко! — Гессі з запалом взялась за сирну запіканку.

— Мабуть, ти добре погуляла з тим Оллішем, — хмикнула Генріка, не відриваючись від люстерка.

— О, звичайно, — погодилась Гессі. — Але далеко не так добре, як ти з тим Тавішем, правда?

Сестра зашарілася й задерла носа.

— Фрадер дуже вихований і приємний. Я навіть не думала раніше, що в нього такий чудовий характер.

— О, напевне. — Гессі ковтнула чаю. — А я давно вже помітила, що з Фрада будуть люди.

— Гестіє Амаліє, що за фамільярність?

— А що? Він мій друг.

Гессі тихенько розсміялася, бо вже уявила собі, як Генріка завтра допитуватиме молодого Тавіша про їхню дружбу і все таке. А хай не розслабляється цього разу!

— Дайте Гестії спокій, — утрутився батько. — Вона розумна дівчинка й може товаришувати, з ким захоче.

— Та певне. — Матінка зиркнула на батька важким поглядом спідлоба. — Тільки бачу, що цей Олліш учепився в неї, мов реп’ях. Хочуть обох синів прилаштувати до хороших домів, чи що… У мої часи це було небачено.

— Дорі, не кажи так, наче твої часи були так давно. — Батько стримано всміхнувся.

— Мамо, це не так. —