Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

і, якщо я не прийду, вони образяться. Ігуменя простягує йому руку, в цю мить галас дужчає, за кілька секунд розлягається дуже близько, немовби вигуки і вереск вже долинають не з площі, а з садка чи з каплиці. Потім галас трохи стихає, знову стає приглушеним, ігуменя кліпає очима, затримується біля дверей, повертається до губернатора, — доне Хуліо, — і, не посміхаючись, бліда, з вогкими губами, — бог зарахує вам те, що ви робите для цієї дівчинки, — змертвілим голосом, — я хочу лише вам нагадати, що християнин повинен вміти пробачати. Хуліо Реатегі трохи нахиляє голову й схрещує руки на грудях, набуваючи при цьому якогось поважного, лагідного, урочистого вигляду. Доне Хуліо, зробіть це заради бога, — тепер ігуменя говорить пристрасно, — заради своєї дружини, такої набожної. Губернатор киває головою. Хіба це не бідний, нещасний чоловік? — обличчя ігумені стає дедалі стурбованіше, — хіба він мав коли-небудь якесь виховання? — вона замислено погладжує себе по щоці, — хіба відає він, що говорить? — і на чолі в неї з’являється кілька зморщок. Дівчинка дивиться на них спідлоба, з-поміж волосся блищать її перелякані, зелені, дикі очі. Мені це болить дужче, ніж будь-кому, мати, — губернатор промовляє, не підвищуючи голосу, — це те, що цілковито суперечить моїй вдачі й моїм принципам, але зрештою йдеться не про мене, бо я скоро виїжджаю з Санта-Марія де Ньєви, а про тих, які залишаються, про Бенсаса, Ескабіно, Агілу, про вас, про вихованок, про місію. Чи ж ви, мати, не прагнете, щоб ця земля стала цивілізованою? Але ж, доне Хуліо, християни мають іншу зброю проти несправедливості, я знаю, що ви добра людина й не можете підтримувати таких засобів. Спробуйте отямити їх, тут всі вас слухаються, скажіть їм, щоб не знущалися над тим нещасним. Мені дуже шкода, але я повинен вас розчарувати, шановна ігумене, річ у тім, що я переконаний: це єдиний засіб добитися порядку. Інша зброя? Та, якою послуговуються місіонери? Скільки століть вони вже тут? І чи далеко зайшли з тією зброєю? А йдеться лише про те, щоб добре провчити дикунів, адже цей бандит і його люди по-варварському напали на одного капрала з Борха, вбили рекрута, ошукали дона Педро Ескабіно. І раптом ігуменя: ні, — гнівно трясе головою, — ні, ні, — підвищує голос, — помста це жорстокість, так можуть чинити лише дикуни, а цьому нещасному саме мстять. Чому не віддати його під суд? Чому не посадити в тюрму? Чи ви розумієте, доне Хуліо, що це страшно, що не можна так поводитися з людською істотою? Це не помста, навіть не кара, — Хуліо Реатегі стишує голос й кінчиками пальців гладить брудне волосся дівчинки, — йдеться про те, щоб відвернути нові безчинства. Мені сумно їхати звідси, мати, залишаючи про себе в місії прикрий спогад, але це потрібно для загального добра. Я дуже прив’язався до Санта-Марія де Ньєви. Займаючи посаду губернатора, я занедбав власні інтереси, змарнував гроші, однак не шкодую про це, адже в містечку видно ознаки прогресу. Тепер тут є влада, невдовзі буде закладено жандармську дільницю, люди житимуть спокійніше. Це треба врахувати. Доне Хуліо, місія перша дякує вам за все, що ви зробили для Санта-Марія де Ньєви, але хто з християн здатний зрозуміти людей, які чинять таке вбивство? Хіба він винний, що його не навчено, як відрізняти добро від зла? Так його ж не вб’ють, мати, і не посадять в тюрму, він сам, певно, згоден витерпіти ці знущання, аніж стати в’язнем. Вони не відчувають до нього ненависті, мати, хочуть тільки, щоб агваруни навчилися розрізняти, де добро, а де зло, і не їхня вина, що дикуни розуміють лише нагайку. Кілька секунд вони мовчать, потім губернатор подає ігумені руку й виходить. Дівчинка йде за ним, та ледве ступає кілька кроків, як ігуменя бере її за руку, і вона не пробує пручатися, тільки похиляє голову. Доне Хуліо, як її ім’я? Адже її треба охрестити. Не знаю, мати, в усякому разі, не християнське, підберіть їй яке-небудь. Він легенько вклоняється, виходить з головної будівлі, йде широкими кроками через подвір’я місії й швидко спускається стежкою. Діставшись до площі, дивиться на Хума. Прив’язаний за руки до капірони, він хилитається, як маятник, над головами цікавих. Бенсаса, Агіли, Ескабіно там уже немає, лише стоять капрал Дельгадо, кілька солдатів і старі та молоді агваруни, що збилися в гурт. Капрал уже не кричить, Хум також замовк. Хуліо Реатегі дивиться на пристань: там погойдуються порожні човни, їх уже розвантажили. Яскраво-жовте сонце висить просто над головою, ледве що не засліплює. Реатегі рушає в бік губернаторського будинку, але, проходячи повз кайірону, затримується, дивиться на Хума знову. Потім притуляє обидві долоні собі до лоба, однак і це не захищає його очі від сонячного проміння. Обличчя Хума важко розгледіти. Він знепритомнів? Рот, здається, відкритий? Чи крикне він ще раз «піруванці»? Знову ображатиме капрала? Ні, не кричить, а може, рот у нього й не відкритий. Живіт у Хума запав, тіло витягнулося, і можна було подумати, що це високий і худий християнин, а не дебелий череватий дикун. Реатегі йде далі, входить у губернаторський будинок, кашляє від густого тютюнового диму, подає руку одним, обіймається з іншими. Чути якісь жарти, сміх, хтось дає йому склянку пива. Він випиває її одним духом і сідає. Довкола нього точаться розмови, християни пітніють, — доне Хуліо, нам буде вас не вистачати, ми сумуватимемо за вами. І я теж, але мені треба нарешті зайнятися власними справами, усе занедбав: плантації, лісопилку, готель в Ікітосі. Поки я був тут, мої любі, я втратив багато грошей і постарів. Не люблю політики, моя стихія — це праця. Послужливі руки наповнюють йому склянку, поплескують його по плечах, — доне Хуліо, всі прийшли попрощатись з вами, навіть ті, хто живе по той бік порогів. Я втомився, Аревало, не спав дві ночі, кістки болять, — і дон Хуліо витирає лоб, шию, щоки. Часом Мануель Агіла і Педро Ескабіно на хвилину відсовуються один від одного, і тоді в гратчастому вікні видніються капірони на площі. Роззяви все ще там чи спека їх розігнала? Хума звідси не видно, його землисте тіло розчинилося в потоках світла або злилося з корою стовбурів. Мої любі, а що як він там помре? Треба, щоб наша помста була для нього доброю наукою, дикун повинен вернутися до Уракуси і розповісти решті, що трапилося. Не помре, доне Хуліо, йому корисно трохи засмагнути. Це Мануель Агіла так жартує? До речі, нехай дон Педро обов’язково заплатить тим поганам за