Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

молоко п’єте, це добре для дітей. І Чунга: добре, до побачення, заберіть його. Вони вийшли на вулицю. Над казармами Грау вже прорізалася блакитна риска обрію, а в селищі час від часу з’являлися у вікнах заспані обличчя, чулося потріскування вогню в пічках, вітер доносив гіркі запахи. Вони перейшли через піски, — арфіста підтримували Болас та Молодий, а Хосефіно спирався на Дикунку, — і на дорозі всі сіли в таксі. Хосефіно сміявся: Дикунка ревнує мене, старий, каже, навіщо ти стільки п’єш, і де був, і з ким, висповідати мене хоче.

— Правильно, дівчино, — сказав арфіст. — Немає нічого гіршого від мангача, ніколи йому не вір.

— Що це таке? — вигукнув Хосефіно. — Ти що собі дозволяєш? Гей, що це таке? Ти її, друже, не мацай, бо проллється кров, друже. Ти що?

— Я нікого не мацаю, — сказав таксист. — Це не моя провина, що автомобіль тісний. Хіба я вас зачіпав, сеньйорито? Я роблю лише те, що мені належить і не шукаю собі пригод.

Хосефіно вибухнув сміхом, — жартів не розумієш, друже? Якщо тобі так кортить, то помацай, я дозволяю, — і таксист також засміявся, — я думав, сеньйоре, ви кажете серйозно. Хосефіно повернувся до музикантів, — сьогодні у Мавпи день народження, давайте відзначимо його всі разом. І Болас: маестро вже стомлений, він повинен відпочити. А Хосефіно: я дуже шкодую, страшенно шкодую, — він позіхнув і заплющив очі. Таксі проїхало повз собор, ліхтарі на Пласа де Армас вже згасли. Приземкуваті обриси тамариндів щільно оточували круглий павільйон з опуклим, мов парасолька, дахом, і Дикунка: не будь такий лихий, я ж тебе просила. І її зелені, великі, налякані очі шукали очей Хосефіно, а той простягнув руку зі скарлюченими пальцями, — так, я злий, кого завгодно з’їм живцем. Він затрясся від сміху, таксист подивився на нього краєчком ока. Машина їхала вулицею Ліми, поміж будинком «Ля індустрія» й залізною огорожею ратуші. І Хосефіно: ти не хочеш їхати туди, але Мавпі саме вчора виповнилося сто років, він чекає на нас, а брати Леон мої друзі, і я виконую всі їхні прохання.

— Не чіпляйся до дівчини, Хосефіно, — сказав арфіст. — Мабуть, вона дуже стомлена, дай їй спокій.

— Вона не хоче їхати до мене додому, арфісте, — пробурмотів Хосефіно. — Не хоче бачити непереможних. Каже, що соромиться. Зупинися, друже, ми тут вийдемо.

Таксі загальмувало. Вулиця Такна й площа Меріно тонули в темряві, але проспект Санчеса Серро освітлювали фари колони ваговозів, які їхали в бік Старого мосту. Хосефіно вистрибнув з таксі, Дикунка не рухалася. Він почав витягувати її з машини, вона пручалась, і арфіст: не сваріться так, не треба, — а Хосефіно: ви теж зайдіть, і таксист нехай зайде, адже Мавпа дуже старий, йому виповнилася тисяча років. Проте Болас звелів водієві, і той рушив. Зараз уже й проспект губився в темряві, а ваговози перетворилися на червоні вогники, які віддалялись у бік річки. Хосефіно засвистів, обійняв за плечі Дикунку, і вона спокійно пішла поруч з ним. Хосефіно відчинив двері; на кріслі, під маленьким бра, сидів Мавпа й хропів. Над порожніми пляшками, склянками та рештками їжі стелився тютюновий дим. Що, вже готові? — Хосефіно підстрибнув, — і це називається мангачі? З сусідньої кімнати долинув невиразний голос. Оце так, — крикнув Хосефіно, — Хосе вклався на моє ліжко, я його вб’ю. Мавпа трусонув головою, — хто, чорт забирай, готовий? — і посміхнувся, очі в нього заблищали, боже мій, кого я бачу. Він підвівся й пішов до Дикунки, — що за радість зустріти тебе, сестрице, — відсуваючи рукою стільці та відкидаючи ногою пляшки на підлозі, — я так хотів тебе знову побачити. А Хосефіно: ну, дотримав я слова чи не дотримав? Чим я гірший від мангачів? З розкритими обіймами, розчухраний, широко посміхаючись, Мавпа йшов зигзагами до Дикунки, — яка ж бо ти стала гарненька, сестрице, не бійся мене, ти повинна мене привітати, хіба ти не знаєш, що сьогодні мій день народження?

— Це правда, йому саме виповнилося мільйон років, — виголосив Хосефіно. — Годі видурюватися, Дикунко, поцілуй його.

Він безсило впав у крісло, схопив пляшку, підніс до рота, відпив. Раптом почувся ляпас, — ну й сестриця, ну й злюка, — Хосефіно засміявся, і Мавпа дістав ще ляпаса, — ну й злюка. Тепер Дикунка ходила з кутка в куток, Мавпа ходив за нею слідом, перекидаючи пляшки, що стояли на підлозі, а з сусідньої кімнати чувся голос Хосе: лише пити та гуляти… Хосефіно теж підспівував, зіщулившись у кріслі й випустивши пляшку з рук. Дикунка й Мавпа стояли в кутку, вона далі била його, — ну й сестриця, ну й злюка, зараз мені справді боляче, чому ти мене б’єш, краще поцілуй, — і вона також почала сміятись, дивлячись на блазнювання Мавпи, і навіть невидимий Хосе сміявся, — сестрице, гарна лялечко.

Епілог

Губернатор легенько стукає три рази, двері головної будівлі відчиняються. Рожевощока мати Гризельда намагається всміхнутися Хуліо Реатегі, але її очі, повні жаху, дивляться у бік площі Санта-Марія де Ньєва, губи тремтять. Губернатор входить, дівчинка слухняно йде за ним. Вони прямують затіненим коридором до кабінету ігумені, і тепер з містечка долинають приглушені, далекі звуки, як буває в неділю, коли вихованки спускаються до річки. У кабінеті губернатор сідає на один з брезентових стільців. Полегшено зітхає, заплющує очі. Дівчинка стоїть біля дверей з похиленою головою; коли входить ігуменя, вона підбігає до Хуліо Реатегі, який вже підвівся зі стільця, — добрий день, мати. Ігуменя відповідає йому крижаною посмішкою, жестом показує, щоб знову сів, а сама залишається біля письмового столу. Коли я побачив в Уракусі серед дикунів цю дівчину, в якої такий розумний погляд, то мені стало її шкода, і я подумав, що в місії її зможуть виховати, чи добре я зробив? Дуже добре, доне Хуліо, — ігуменя промовляє так само холодно, як і усміхається, — ми для цього тут і є. Дівчинка не розуміє по-іспанському, мати, але швидко навчиться, вона дуже жвава і під час усієї подорожі жодного разу не завдала нікому клопоту. Ігуменя уважно слухає його, нерухома, мов дерев’яне розп’яття, прибите до стіни, і коли Хуліо Реатегі замовкає, вона ані згоджується, ані про що не запитує — просто чекає зі складеними на животі долонями та з легко закушеними губами. Гаразд, мати, в такому разі я залишаю її, — Хуліо Реатегі підводиться, — мені вже треба йти, — і всміхається до ігумені. Це все було дуже важко, дуже обтяжливо, дощі, різні незручності, а тепер я навіть не можу лягти поспати, чого б найбільше бажав, бо друзі приготували невеличке частування,