Річард Докінз - Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз

наслідки мутації для організмів жорстко обмежені процесами ембріології. Якби я колись у цьому засумнівався (а такого жодного разу не було), мої сумніви розвіяла б моя ж власна комп’ютерна модель біоморфів. Не можна просто теоретично припускати мутацію у вигляді відростання крил посеред спини. Крила або щось інше можуть з’явитися, лише якщо їм це дозволяє процес розвитку. Магічним чином нічого не «відростає». Це робиться виключно за рахунок процесів ембріонального розвитку. Усталений порядок процесів розвитку насправді дозволяє еволюцію лише меншості збагненних речей. Шляхом розвитку передніх кінцівок мутації можуть збільшити довжину пальців і спричинити зростання складок шкіри між ними. Але в ембріології спини може не виявитись нічого, що дозволило б «відростити» ангельські крила. Гени можуть мутувати хоч до посиніння, але жоден ссавець ніколи не відростить собі крила, як у ангела, допоки його процеси ембріологічного розвитку не допускатимуть такого типу змін.

А поки ми не знаємо всіх подробиць розвитку ембріонів, залишається простір для суперечок щодо ймовірності існування чи неіснування конкретної уявної мутації взагалі. Наприклад, може виявитись, що в ембріології ссавців не існує нічого, що забороняло б ангельські крила, і що карикатурний дарвініст мав рацію у цьому конкретному випадку, припускаючи, що відростки ангельських крил виникали, але відбір їм не сприяв. Або може виявитись, що, дізнавшись про ембріологію трохи більше, ми побачимо, що ангельські крила завжди були чимось нездійсненним, а тому відбір просто не мав шансу їм посприяти. Існує й третя можливість, яку слід згадати для повноти картини, — що ембріологія ніколи не дозволяла появи ангельських крил, а відбір ніколи не сприяв би їм, навіть якби вони з’явилися. Але на чому варто наполягати, так це на тому, що ми не можемо собі дозволити ігнорувати обмеження, які накладає на еволюцію ембріологія. Усі серйозні дарвіністи з цим погодяться, однак деякі люди зображують дарвіністів як таких, що це заперечують. Виходить, що люди, які зчиняють галас з приводу «ембріональних обмежень» як нібито антидарвінівської сили, плутають дарвінізм із карикатурою на нього, яку я висміював вище.

Усе це почалося з дискусії про те, що ми маємо на увазі, коли говоримо, що мутації є «випадковими». Я перерахував три аспекти, в яких мутації не є випадковими: їх викликають рентгенівські промені абощо; частота мутацій є різною для різних генів; частота прямих мутацій не має обов’язково дорівнювати частоті зворотних. Тепер додамо до цього списку четвертий аспект, у якому мутації також не є випадковими. Мутації є невипадковими в тому сенсі, що вони здатні вносити зміни лише до наявних процесів ембріонального розвитку. Вони не здатні знічев’я вичаклувати будь-яку збагненну зміну, якій міг би посприяти відбір. Доступна для відбору мінливість обмежена ембріологічними процесами в їхньому фактичному вигляді.

Існує також п’ятий аспект, в якому мутації могли би бути невипадковими. Можна уявити (всього лише) якусь форму мутації, що систематично зсувалась у напрямку покращення адаптованості тварини до умов її життя. Але хоча її можна уявити, ніхто й ніколи навіть близько не припускав існування якихось механізмів, за рахунок яких міг би виникнути такий зсув. Лише в цьому п’ятому, «мутаціоністському» аспекті реальний дарвініст наполягає, що мутації є випадковими. У цьому п’ятому сенсі мутації несистематично зсуваються в напрямку адаптивного покращення, і нам не відомий жодний механізм (м’яко кажучи), який міг би скеровувати мутації в напрямках, що є невипадковими. Мутації випадкові щодо адаптивних переваг, однак невипадкові в будь-яких інших аспектах. У напрямках, що є невипадковими стосовно переваги, еволюцію скеровує відбір і лише відбір. Мутаціонізм не просто не має рації у цьому випадку. Він узагалі ніколи не міг би мати рацію. Він у принципі не здатен пояснити еволюцію покращень. Нарівні з ламаркізмом мутаціонізм є не спростованим конкурентом дарвінізму, а взагалі не конкурентом.

Те саме справедливо для мого наступного уявного конкурента дарвінівського відбору, за якого ратує кембриджський генетик Ґабріель Довер, під дивною назвою «молекулярний двигун». (Зважаючи на те, що все складається з молекул, незрозуміло, чому гіпотетичний процес Довера заслуговує на назву молекулярний двигун хоч трохи більше за будь-який інший еволюційний процес. Мені це нагадує одного знайомого, який любив напустити туману, а потім сміливо шукав шлях крізь нього.) Як ми вже бачили, Мотоо Кімура та інші прихильники нейтралістської теорії еволюції не роблять щодо своєї теорії якихось хибних заяв. Вони не мають ілюзій щодо випадкового дрейфу як можливого конкурента природного відбору в справі пояснення адаптивної еволюції. Вони усвідомлюють, що лише природний відбір може рухати еволюцію в адаптивних напрямках. Вони лише стверджують, що багато еволюційних змін (у тому вигляді, як їх бачать молекулярні генетики) не є адаптивними. Довер же щодо своєї теорії робить зовсім не такі скромні заяви. Він вважає, що може пояснити всю еволюцію без участі природного відбору, хоча допускає великодушно, що і в природному відборі може бути частка істини!

Упродовж усієї цієї книжки нашим першим ресурсом у розгляді таких питань служив приклад ока, хоча він, ясна річ, є лише одним із представників великого набору органів, надто складних і добре задуманих, аби вони могли виникнути випадковим чином. Я неодноразово повторював, що ніщо, крім природного відбору, навіть близько не пропонує правдоподібного пояснення виникнення людського ока та подібних до нього органів надзвичайної досконалості й складності. На щастя, Довер відкрито взяв на себе сміливість запропонувати власне пояснення еволюції ока. Припустімо, каже він, що для появи ока з нічого необхідна тисяча кроків. Це означає, що для перетворення ділянки голої шкіри на око необхідна послідовність із тисячі генетичних змін. Мені це здається прийнятним припущенням заради суперечки. З погляду Землі біоморфів це означає, що тварину з ділянкою голої шкіри на писку від тварини з очима відділяє тисяча генетичних кроків.

А тепер як ми пояснимо той факт, що було зроблено саме той, правильний, набір із тисячі кроків, що привів до появи відомого нам ока? Пояснення на основі природного відбору добре відоме. Якщо звести його до найпростішої форми, то на кожному з цієї тисячі кроків мутації пропонували низку альтернатив, з яких відбір сприяв лише одній, бо вона допомагала виживанню. Тисяча кроків еволюції відображують тисячу послідовних точок вибору, на кожній з яких більшість можливих альтернатив вели до смерті. Адаптивна складність сучасного ока є кінцевим продуктом тисячі успішних несвідомих «виборів». Вид пройшов конкретним шляхом через лабіринт усіх можливостей. На цьому шляху була тисяча точок розгалуження, і на кожній виживали ті особини, що випадково обирали поворот, який вів до кращого зору. Узбіччя цього шляху всіяне мертвими тілами невдах, що обрали не той поворот на кожній із тисячі послідовних точок вибору. Відоме нам сьогодні око є кінцевим продуктом послідовності з тисячі успішних селективних «виборів».

Це було пояснення еволюції ока за тисячу кроків з погляду природного відбору (один зі способів його висловити). А як щодо пояснення з погляду теорії Довера? По суті, він стверджує, що не має особливого значення, який вибір робила спадкова лінія на кожному кроці: заднім числом вона однаково знайшла б застосування отриманому органу. За його словами, кожен крок, який робила спадкова лінія, був випадковим. На першому кроці, наприклад, на весь вид поширилась якась випадкова мутація. Оскільки свіжоотримана характеристика була функціонально випадковою, вона не допомагала виживанню тварин. Тому тварини почали шукати в світі