Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Хмари куряви здіймалися над широкою висхлою рівниною, і особливо клубочилася вона там, де рубалися люди, мчали коні без вершників, чулися стогони поранених, крики люті, тріск барабанів, пронизливі звуки сурм.

Субудай-багатур був на горбі, оточений сотнею добірних тургаудів. Він послав вершників дізнатися: «Як тримаються багатури? Чи не видно свіжих уруських військ? Чи не загрожує звідкись біда?» Але гінці поверталися й говорили, що монголи всюди перемагають, що уруси відступають до Дніпра, б’ються, падають, поранені продовжують відбиватись, але жодний не просить пощади, жодний не здається в полон.

— Вовча порода! — сказав Субудай. — Вовча їм смерть!

Дізнавшись, що київське військо оточило себе возами, відстрілюється і відбивається. Субудай посилав на цей табір загін за загоном, наказуючи: «Перекинути вози! Прорвати кільце! Підпалити навкруги степ!»

Монголи, напираючи на руські заслони, метали списи, натягували великі луки, пускали влучні стріли з загартованими голками на кінці, підкочували запалені в’язки сухого очерету, — але руські трималися стійко, збиваючи стрілами і камінням підлітаючих близько вершників, і татари не могли зламати руську силу.

З наказу Субудая на руський табір рушили, спішившись, набрідні супутники монголів з різних племен; вони видиралися на вози, розмахуючи булавами й кривими мечами, дико репетували і підбадьорювали один одного. Руські зустріли їх ударами сокир на довгих руків’ях, мечами й ломаками і збивали нападаючих, які валилися з розбитими черепами…

На третій день Субудай викликав старшину бродииків Плоскиню. Він прийшов зчорнілий, худий від голоду. Високий, дужий, Плоскиня тепер ледве ступав. Два монголи стояли позад нього і підколювали ножами, щоб Плоскиня йшов уперед. Субудай сказав:

— Піди до своїх братів урусів і умов, щоб вони покидали мечі й сокири. Нехай ідуть додому, ми їх не займемо. За це одержиш від мене волю.

Плоскиня, притримуючи рукою ланцюг від ножних кайданів, попрямував до руського табору. Двоє монголів йшли слідом за ним і тримали кінець сириці, накинутої на шию Плоскині. Він зупинився за кілька кроків від руських возів. Руські вилізли на вози і здивовано дивились на чудну виснажену людину з важкою колодкою на шиї. Дехто його пізнав: «Це Плоскиня-коняр, він приганяв до Києва табуни половецьких коней і був у половецьких ханів перекладачем!»

Плоскиня почав кричати руським:

— Мені наказав хан татарський, Субудай-богатир, сказати вам, щоб ви більше марно не бились. Якщо ви їхній милості підкоритесь, то вони вас під чотири вітри відпустять… Тільки залиште все ваше добро — кожухи, вози й сокири. Все це татарам потрібне за їхні турботи, бо в походах дуже вони витратились.

— Та брешеш ти все, пустобрех Плоскиня, як брехав на торжищах, коли продавав нам запалених коней!

— Не слухайте його! — кричали старі воїни. — Краще вийти з мечами і пробиватися до Дніпра. Хоч половина добереться додому, а так, без сокир і мечів, ми всі в степу поляжемо!

Але Плоскиня клявся, що каже правду, зняв натільний хрест, цілував його, плакав і говорив:

— Чи можу я говорити інакше, якщо татари мене ззаду ножами підколюють!

А татари кивали головами і підтверджували, підіймаючи великий палець на знак того, що правильно говорить їхній перекладач.

Незважаючи на заперечення старих воїнів, усе ж великий князь київський Мстислав Романович наказав здавати татарам зброю. Тоді київські воїни стали прощатись один з одним, кланяючись у пояс, і виходили поодинці, кидаючи зброю в одну купу. Насамперед воїни побігли до ріки, — три дні вони не пили води. Коли ж останні воїни вийшли з табору і в куряві потягнулися шляхом, розминаючи плечі і радіючи, що побачать батьківщину, татари почали їх наздоганяти і нещадно рубать.

Тепер у пустельному безмежному степу, без зброї, загибель усім здавалась неминучою. Русь далеко, і допомоги сподіватися нізвідки!

Монголи виділили одинадцять князів, що були разом з князем київським. Вони запросили їх на бенкет до хана Субудай-багатура. Вершники оточили їх тісним кільцем і повели до татарського табору.

Субудай-багатур з сотнею своїх охоронців-тургаудів проїжджав осторонь київського табору і спостерігав бойню.

Беззбройні уруси билися, як могли, кидаючи каміння й грудки сухої землі. Поранені стиналися з татарами, стягували їх з сідел, вириваючи їхні криві мечі, і знову билися. Один високий урус, принісши з табору голоблю, бився нею, як ломакою, хотів ударити вершника, що під’їхав, і удар влучив у голову коня. Кінь звився на диби і впав разом з монголом. Урус накинувся на лежачого, вихопив його меч, зарубав і, скочивши на коня, продовжував битися мечем… Хмара куряви все закрила…

Та сили були нерівні, і монголи перемагали.

Субудай-багатур виїхав на горб і звідти, як і раніше, спостерігав пересування по шляху вершників; він перший помітив, що з півночі насуваються три хмари куряви.

— Що це? — спитав Субудай, показавши пальцем на північ.

— Це повертаються монголи Тохучара! — говорили тургауди. — Це кипчаки гонять биків!

— Ні, це йде свіже військо! — сказав Субудай. — Бийте на збір! Скликайте швидше всіх воїнів! Досить здирати чоботи з мертвих урусів! Буде новий бій!

Пронизливо задеренчали сурми. В кількох місцях, де йшла сутичка, відповіли сигналами інші монгольські сурмачі. Деякі монгольські вершники, залишаючи дорогу, де відбивалися руські, навскач мчали до горба, де виднілися п’ятихвостий бунчук Субудая і нерухомий, як кам’яний ідол, полководець на коні.

А з півночі, з степу, все ближче насувалися три хмари куряви. Потім курні хмари відокремились од землі, попливли в повітрі і поволі розвіялися. Субудай мовчки дивився в той бік. Його тургауди стиха заговорили:

— Ідуть три загони. Хто це? Якщо не кипчаки, то це уруські вершники. Там спереду