Василь Григорович Ян - Чінгісхан

очерет. Вони тепер ідуть через болото, тому й курява не встає… Дивіться, ось вони!

На полях, за якими тягнувся очерет, серед заростей верболозу показалися перші вершники на білих і рудих конях. З’являючись з усіх боків, виростаючи, немов з-під землі, групи вершників дедалі густішали і незабаром заповнили рівнину.

Деякий час вершники спокійно залишалися на місці, наче вишиковували свої лави. Вершники розтягувались півколом, показалися три трикутних прапори — чорний з золотом посередині і два червоних обіч.

Татари, що рубали беззбройних киян на шляху, оточені густою курявою, довго не помічали прибуття нового війська, і сутичка тривала, поступово посуваючись на захід до Дніпра…

Раптом середина прибулого війська рвонулася вперед і помчала з оглушливим криком, прямуючи в саму гущу бою.

Праве крило одірвалось і помчало далі, на захід, охоплюючи тих, що бились, а ліве крило, поволі, дедалі прискорюючи біг, подалося до того горба, де стояв Субудай— багатур.

Старий полководець вагався лише якусь мить. Він гукнув: «За мною!» Стьобнувши інохідця, він швидко спустився з горба і помчав у той бік, де стояло військо Тохучара. Там було порожньо — Тохучар взяв участь у битві, — і Субудай поскакав далі.

Але руські його не переслідували. Вони зробили півколо і помчали виручати киян, які відходили до Дніпра.

Субудай зупинився, розіслав гінців-нукерів скликати монгольські війська, які розтягнулися по шляху, наказуючи негайно повертатися до берегів річки Калки.

— Поки що перемога на нашому боці, — сказав старий полководець. — Уруси плодюче, затяте плем’я! З степу може ще з’явитися військо урусів і відріже нам повернення на батьківщину… Час повертати коней!

Джебе-нойон на чолі трьохсот вершників, міняючи коней, без перепочинку проскакав до Дніпра. Бродник Плоскиня, що супроводжував його як перекладач, розпитував поранених русів:

— Де Мстислав Удатний?

Деякі відповідали, що бачили його, коли він мчав, мов буря, на чортячому сивому коні.

На березі Дніпра Джебе помітив відпливаючий човен. В ньому червонів плащ Мстислава. Князь сидів на кормі і підтримував за повід коня, що плив за човном. У промінні вечірнього сонця яскраво виблискував золотий шолом Мстислава, але він не оглядався на залишений ним «злий берег».

Джебе наставив найкращу стрілу і натягнув тугий лук. Стріла, не долетівши до човна, плеснула по воді. Джебе зіскочив з коня, упав грудьми на землю і, обхопивши руками голову, розлючений гриз пожовклу суху траву…

Він підвівся, глянув ще раз на човен, що віддалявся з червоним плащем, і, не знаючи, на кому зігнати свою лють, вихопив кривий меч і на кілька частин розсік тепер йому не потрібного закованого бродника Плоскиню.

Джебе скочив на рудого коня і, повернувши в степ, поскакав назад, віддаляючись од шляху, де в чорних хмарах куряви тривали останні сутички і пересувалися тисячі людей.

У битві біля Калки і на довгому Залозному шляху загинуло чимало славних руських богатирів і рядових молодців. Вони полягли, виручаючи беззбройних київських воїнів, винищуваних татарами, які поклялися не зробити зла урусам, що здалися. Руські люди не забудуть тих, що загинули в цьому бою, — ростовського богатиря Альошу Поповича і його вірного щитоносця Торопа, рязанського богатиря Добриню Золотий пояс, відважного сподвижника Альоші — славного Якима Івановича та інших суздальських, муромських, рязанських, пронських хоробрих північних витязів[160].

Руські загони, які пробивалися сміливо, не кидаючи зброю, дійшли до Дніпра, де човни, що чекали на них, перевезли їх на той бік. А ті, що повірили татарським умовлянням і покидали мечі й сокири, майже всі були перебиті, як говорить стара пісня:

Сірим вовкам на розтерзання, Чорним воронам на возграєння…

Так з вини непередбачливих, заздрісних князів, що ворогували поміж себе і відмовилися з’єднати свої сили в єдине, міцно згуртоване руське військо, Залозний шлях замість шляху великої перемоги став «слізним шляхом», — відважні руські ратники всіяли його своїми білими кістками, полили своєю червоною кров’ю.

Розділ п’ятнадцятий
ТАТАРСЬКИЙ БЕНКЕТ НА КІСТКАХ

… А князей имаше, издавиша и покладаше под доскн, а сами верху седоша обедати. И тако князи живот свой скончаша.

(Троїцький літопис)