Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

самопожертви залишалась, як і перш, високою, поряд з нею зросло й поняття ціни людського життя. А із зростанням цього поняття військові люди різних рангів значно суворіше, ніж раніш, ставились уже до питання про виправданість чи невиправданість тих» безнастанних смертей, які всі разом мають на війні назву втрат. І ця суворість до себе, що зросла тепер, напередодні операції «Багратіон», також була складовою частішою того загального духу війська, про який колись писав Толстой.

Хоч армія Серпіліна була всього лиш однією з двох десятків загальновійськових армій, яким належало взяти участь у величезному білоруському наступі, вона мала не більше не менше — сто тисяч чоловік. А коли точніше, то з усіма доданими частинами, за обліком на вчорашній день, 98 992 чоловіки. «Три наших Рязані», — з усмішкою подумав Серпілін учора, згадавши свою молодість, коли починалася не ця, а ще та, перша світова війна. Рязань була ще губернським містом з тридцятьма п’ятьма тисячами жителів, а він кінчав у ній фельдшерську школу.

У смузі армії було зосереджено близько трьох тисяч гармат і мінометів, триста танків і самохідок, і майже все це було націлене на ту вузьку чотирнадцятикілометрову ділянку прориву, де мала вирішуватися битва. По двісті гармат і мінометів на кожний кілометр. По стволу на кожні п’ять метрів. І по п’ятдесят метрів на кожний танк або самохідку, якби роздати їх порівну, чого, звичайно, робити не будемо.

Танки в основному підтримуватимуть піхоту; виняток становитиме одна бригада, яку намічено вже після форсування Дніпра включити до рухомої групи і. різонути нею в обхід Могильова. А більших танкових сил Ставка не дала ні твоїй армії, ні фронтові. Як видно, на головних напрямах діятимуть сусідні фронти — праворуч і ліворуч. Їм і дано мехкорпуси, а може, й танкові армії.

Цього тобі, командармові, знати не належить, але припускати не заборонено; і, як на нинішній час, було б дивно не припускати; тепер без танків на головних напрямах не воюють.

А взагалі все це, як то кажуть, вільні думки при погляді на велику карту. Як би не планувалось усе в цілому, а тут, на вашому фронті, головного удару довірено завдати тобі, і від самого повернення до армії ні про що інше думати немає коли. Поставлено завдання на п’ятий день операції визволити Могильов. А щоб визволити, треба ще до нього дійти, а по дорозі чотири річки одна за одною, і кожну треба форсувати, і кожна кусається — заплави заболочені! Можна, звичайно, здогадатися, що твоє завдання тут, у центрі німецької оборони, не лише взяти Могильов, а й відвернути на себе якнайбільше сил противника, поки там, далі на півночі і на півдні, зламавши оборону, інші фронти рвонуть углиб, назустріч один одному, і зімкнуть кліщі десь під Мінськом. І це не марні роздуми для командарма; коли передбачаєш загальний розмах подій, дужче відчуваєш відповідальність за те, що випало на твою долю. А зайвого часу на ці думки немає. І немає від чого урвати його. Тільки від сну. Але спати теж треба. Той, хто взяв на війні за звичку не спати ночами, сам себе обдурює. Звісно, день на день не схожий, а проте чудес не буває: що вночі недоспано, досипають удень. А коли недосипають, то якусь частину роботи виконують одним оком. Краще вже, крім надзвичайних випадків, свої шість годин уночі взяти, а решту — працювати. Не лише для здоров’я краще, а й для діла.

Перевірено.

Подій за ті сімнадцять днів, що повернувся до армії, сталося багато. На Карельському перешийку за десять діб протаранили і здолали «лінію Маннергейма», всі три її смуги, а вчора взяли Виборг. Згадуючи все, що чув про фінську війну, як тоді до цього самого Виборга йшли не десять діб, а десять разів по десять — понад три місяці, — ще раз упевнюєшся, що воювати все-таки навчилися.

І від тебе чекають такого самого вміння ламати оборону.

На заході союзники нарешті висадились у Франції.

Хоч учора в повідомленні Інформбюро про підсумки трьох років війни і сказано за їхню висадку, що вона блискуча, та ось уже третій тиждень воюють усе на тому-таки півострові Котантен, де висадились. На простір ще не вирвались. Звісно, коли вдуматися, справа нелегка. Десь за річкою плацдарм захопиш, і то, поки його вдержиш, сім потів зійде. А тут море. Правда, готувалися до цього не один рік. Часу було досить, щоб яку завгодно міць зібрати. Та, мабуть, міць міццю, а німці не дуже-то й поступаються. Дають відчути, що таке німець і з чим його їдять. Нічого, нехай поупираються. Якби там у союзників надто легко пішло, було б навіть прикро. Хоч і бажаєш їм перемоги, а при цьому в душі хочеш, щоб хоч трохи сьорбнули з тієї чаші, з якої ми по саму зав’язку ситі.

Та про це багато думати ніколи. Спочатку звелів Синцову дістати карту французького узбережжя, стежив по ній, вникав у суть, а останні дні немає часу. Почуєш, що без особливих змін, і цим обмежуєшся.

Навіть на своє особисте, про яке ще недавно в Москві думав і вдень і вночі, теж якась, біс її знає, дієта.

Подумаєш, не втримаєшся, а потім змушуєш себе — викинь з голови! І нічого, виходить. Робота допомагає.

За ці дні надійшло два листи, довгі, по кілька аркушів, з обох боків. Такі, яких ще ніколи в житті не одержував. Наче продовження розмови. Наче не зважає на те, що вона там, а ти тут, а сидить перед тобою і так усе підряд і говорить, що без тебе надумала.

Читав обидва листи проти ночі, після всіх справ, а відповідав зранку, до всіх справ. Про те, чим був заклопотаний, звісно, не писав. Писав, що живий і здоровий, дотримується режиму, як обіцяв, намагається спати шість годин, робить і зараз гімнастику для ключиці.

Якби піднялась рука, написав би, що кохає її, як ще ніколи не кохав. Та написати це не піднялась рука, перед власним минулим.

У кінці другого листа була польова пошта… «Відповідай сюди. Післязавтра їду». Якщо післязавтра їду, то, поки йшов лист, вона вже там, у госпіталі, на