Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

До початку Білоруської операції лишались лічені години.

Три фронти мали розпочати її завтра вранці, 23 червня, а четвертий — на добу пізніше.

Наступ починався в третю річницю війни саме там, де німці три роки тому завдали нам найтяжчої поразки.

Німецька група армій «Центр», що колись доходила майже до самої Москви, тепер стояла перед нами на прямій дорозі до Берліна, і це відчували не лише ми, а й німці.

З допитів полонених стало відомо, що за німецькою лінією оборони в Білорусії закріпилась назва «Фатерланд» — батьківщина! Офіційна чи солдатська була та назва, зрештою, не важливо, так чи інакше вона говорила про самовідчуття німців, що Берлін у них за спиною.

По-особливому сприймали майбутній наступ і ми самі.

Майже всі географічні пункти, що згадувались при плануванні операції, були пов’язані з війною дванадцятого року, з просуванням Наполеона до Москви і загибеллю його великої армії. Генерали й офіцери, плануючи операцію, не схильні були до символіки, але саме про це нагадували їм назви міст і річок: Вітебськ, Могильов, Борисов, Мінськ, Гродно, Дніпро, Друть, Березіна, Німан…

І чи не наслідком тих спогадів була відома досить обмеженому колу осіб кодова назва майбутньої операції «Багратіон», яку ще навесні, місяць тому, дав їй Сталін?

Ті з учасників операції «Багратіон», хто дожив до кінця війни, потім змогли прочитати твори німецьких істориків, котрі назвали все це крахом німецької армії, який своїми масштабами й наслідками перевершив навіть катастрофу під Сталінградом. © http://kompas.co.ua

Але тоді, в червні 1944 року, всього того ще не було написано ні в німецьких, ні в наших воєнних історіях.

Розгром німецької групи армій «Центр» у лісах Білорусії існував лише в задумі; і на всіх чотирьох фронтах, що готувалися до наступу, на всіх ступенях командування докладалося дуже багато всіляких зусиль, щоб якомога довше залишити німців в омані щодо часу, місця й напряму наших майбутніх ударів.

До операції «Багратіон» готувалося десь близько півтора мільйона чоловік, понад тридцять тисяч артилерійських стволів, шість тисяч літаків, п’ять тисяч танків і самохідних гармат. Зовсім приховати підготовку такого масштабу неможливо. Лишилося створити в німців фальшиве враження, що хоч підготовка відбувається скрізь, але головного удару, з якого почнеться наш великий літній наступ, буде завдано все-таки не тут, у Білорусії, а далі на південь — на Україні.

Для цього було розроблено план дезінформації величезних масштабів, до якого входило і вдаване перекидання військ, і вдаване зосередження їх на півдні. Це поєднувалося з найретельнішим маскуванням усіх видів, радіомовчанням і радіодезінформацією. Армія, яка зникла ще взимку і яку німці давно розшукували, гадаючи, що вона в резерві Ставки, раптом «необачно» давала змогу засікти по радіо своє пересування на південь, саме на той напрям, де німці вважали цілком логічним чекати введення її в бій. Хоч насправді ця армія була давно розформована й існувала лише як набір радіосигналів. А реально існуючі танкові корпуси, що йшли на північ, були перейменовані на стрілецькі; їх командирам тимчасово дали інші прізвища; на документах ставили інші, тимчасові печатки; танки перевозили на платформах, замаскованих під вагони, і навіть, прибувши на місце розташування, танкісти носили загальновійськові погони й тимчасово ставали на постачання як стрілецькі частини.

А коли внаслідок усього цього в німців уже складалося враження, що наш головний удар буде завдано не в Білорусії, а далі на південь, і вони завчасно почали пересувати частину своїх резервів з півночі на південь, партизанам дано вказівку на якийсь час послабити дії на рокадних дорогах, по яких німці перекидали свої війська. Удар по цих дорогах — початок великої «рейкової війни» — мав бути завданий саме в той момент, коли почнеться операція «Багратіон» і німцям треба буде негайно перекидати свої резерви назад, з півдня на північ.

Звичайно, вважати, що ми в кожному випадку обдуримо німців, було б необережно. Та вся ця копітка робота обману провадилась довго й безперервно; вона була однією з тих передумов перемоги, якими не можна нехтувати, готуючи наступ.

Невідступність у вимогах — уже заздалегідь усім, чим можна, забезпечити успіх — була не лише наслідком уміння воювати, що зросло за три роки війни, а й свідченням гострої потреби зробити якомога більше справді малою кров’ю.

Країна вступала в четвертий рік війни, усвідомлюючи близькість остаточної перемоги, але кожне нове зусилля коштувало їй великого напруження. Отже, марних зусиль не мало бути. Ні марних, ні необміркованих. Вони були б злочином перед цією країною, яка своїми стомленими від війни, натрудженими руками виробляла там, у тилу, в чотири рази більше танків і в шість разів більше літаків, ніж три роки тому. І в тій неодмінній ретельності, з якою готувався наступ у Білорусії, наявне було усвідомлення всього цього. Воно існувало і в суспільстві, і в армії і в чомусь найголовнішому визначало собою поведінку людей і на фронті, і в тилу.

Сама смертельна небезпека змушує кожну воюючу людину завжди бажати, щоб вона була якнайкраще озброєна і захищена. На третьому році війни людина на фронті дедалі більше відвикала думати про те, про що так болісно думала напочатку: тепер у неї вже не було відчуття, що їй недодано проти німця. Їй і додали все, чого не вистачало раніше, і дали багато з того, чого тепер, навпаки, не вистачало в німця.

Звичайно, навіть при безперечній перевазі в якості й кількості зброї не всякий бій виявляється вдалим для того, хто має цю перевагу, — так бувало раніше з німцями, бувало тепер і з нами. Та й небезпека, що можуть убити, все одно залишається для кожного, хто, як і раніш, перебуває під вогнем. А втім, загальне відчуття, що тепер ми живемо в такому воєнному достатку, про який і не мріяли в сорок першому році, набагато полегшувало життя людей на війні.

Поняття «вміємо воювати» — про всіх нас, разом узятих, — як і поняття «вміє» — про когось, узятого окремо, — в ході війни вже пов’язувалися з дедалі вищими вимогами і до себе, і до інших людей. І хоч готовність до