Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

віліса ще немає, все одно там і попрощається, нехай він залишиться й почекає.

А вона піде.

— Багато тобі їздити сьогодні? — спитав Синцов.

— Багато. В кількох точках будемо. Тепер щодня так.

Ішла з ним сільською вулицею, зовсім не криючись, і навіть взяла його під руку, спитавши при цьому:

— Більше ні разу не забив руки?

Саме незадовго до її від’їзду, в березні, він, потрапивши на передовій під обстріл, вискакуючи з машини, забив свою понівечену кисть об стойку…

— Не забив. Взагалі ніяких пригод не було. Тільки з одного фронту на другий переїхали.

— Я, коли мені мама в госпіталь твого листа принесла, одразу зрозуміла, що ви переїхали. Прочитала, що тепер живеш там, де з тобою познайомились, і все зрозуміла. Тільки не уявляла, що це справді так близько.

Вона говорила про все це, ледь усміхаючись. Була якась тиха й спокійна. Навіть дивно, яка спокійна.

Вночі Синцову здавалося не раз, що з нею все-таки сталося щось, чого він не знає. Зараз, уранці, коли дивився на її спокійне обличчя, він не думав про це. Думав, що вона просто страшенно стомилась, і мовчки вилаяв себе. Навіть коли вона всього цього сама хотіла, він мусив пам’ятати, що вона недавно з лікарні. Якось треба було її хоч трохи, скільки можна, поберегти! Але говорити тепер про це було б безглуздо, і він не сказав, тільки міцніше притиснув ліктем її руку.

— Який я радий, що ти знову тут!

— І я рада. — Вона висмикнула свою руку з-під його ліктя, відкозиряла військлікареві, що йшов назустріч, і знову взяла Синцова під руку. — Поки була в лікарні, одвикла козиряти. А тепер щодня їжджу, козиряю, козиряю… Хоча б війна скінчилась. Та, може, й війна скінчиться, а мене в кадрах залишать…

— Скінчиться — побачимо. — Синцов подумав не про той час, коли скінчиться війна, а про той день, який усе наближався, коли війна, навпаки, з усією силою знову почнеться в них на фронті.

— Залишать у кадрах — знов козирятиму, — так ніби й не чула його, вела далі, поринувши в роздуми про свою, окрему від нього долю.

Коли вони вийшли за шлагбаум, віліс уже стояв на узліссі під деревами. Синцов ще здалеку побачив його.

— Ще трошки пройдемо. — Таня озирнулась на солдата, що стояв коло шлагбаума.

Вони пройшли ще кілька кроків.

— А тепер зупинимось.

Так уже в них склалося за час їхнього життя на фронті: коли вона бувала в нього, він розпоряджався, вирішував, куди її проведе і де з нею попрощається, а коли він бував у неї, вирішувала вона. Так було й зараз.

— До побачення, Ваню! — Вона зітхнула й закинула йому за шию руки.

Він нахилився й міцно поцілував її в губи. Але вона відхилилась, відвела губи, немов чомусь не хотіла цього, і кілька разів поцілувала його в очі неквапними, легкими поцілунками.

Він не говорив їй, коли вони зустрінуться. Було й так ясно, що до початку наступу вже не зустрінуться. І на початку наступу — також. Не зустрінуться, поки не буде зупинки. Коли раптом і зустрінуться раніше, значить, пощастило. Але вони вже звикли не говорити наперед про те, що буде, коли їм раптом пощастить. «Погано себе почуває», — подумав він, побачивши в Тані на тремтливій губі стомлені росинки поту.

— Чого ти? — спитав він. Її очі здалися йому незвично сумними.

Досі, коли він ставив якесь непотрібне, як їй здавалося, запитання, вона відповідала йому всміхаючись: «Сам дурень». Але зараз не всміхнулась і, так нічого й не відповівши, стояла й дивилася йому вслід, поки він ішов до віліса.

Він сів поруч з водієм і, коли розвернулись, помахав їй рукою. Потім ще раз помахав, уже на повороті. А вона стояла так само нерухомо. Стояла й чекала, коли він поїде.

Він затамував у собі почуття тривоги й ще раз подумав про неї, що все це просто від утоми; та й нерви в неї після всього пережитого — на живу нитку. Досить згадати, як накинулась на нього за те, що пішов у ад’ютанти.

Звісно, не про себе при цьому думала, а про нього.

Стривожилась, що йому, мабуть, нелегко звикати до цієї посади. І правильно здогадалась. Будучи ад’ютантом у Серпіліна, він тільки встигав слухати, записувати, передавати, уточнювати, наносити на карти і при цьому ще тримати напоготові в пам’яті не одне, так друге. А вночі таке почуття, ніби цілий день, вісімнадцять годин підряд, ішов слід у слід за начальством, ніколи не знаючи заздалегідь, скільки кроків воно ступить і через скільки зупиниться, де поспішить і де затримається, де встане, де сяде, де знову піде. Все-таки погана це посада навіть при хорошій людині! Ставитимешся до неї по совісті, як до виконання свого обов’язку на війні, значить, ніколи і ні в чому не належатимеш сам собі. А коли ставитимешся до неї, як недбалий раб, то й вийде, що ти і є раб при начальстві, а не солдат на війні.

Згадавши, як розгнівалася на нього Таня, Синцов подумав, що їм усе-таки треба порозумітися між собою.

Треба пояснити їй, що радий чи не радий, але зневажати себе за те, що пішов на цю посаду, не можеш. І не шукав собі легкого хліба, і не знайшов.

Праворуч у ліс пролягли колії машин, виднілися сліди гусениць. Уздовж дороги лежали в’ялі гілки — попадало на узбіччя маскування танків, що проходили тут уночі.

А може, реактивних установок. І ще колії в ліс, і ще.

Покажчик праворуч — у чиєсь господарство, потім покажчик ліворуч — у чибсь інше господарство. І вдалині шлагбаум, де треба буде показувати перепустку. Далі без перепустки вдень не проїдеш.

Був останній ранок затишшя, що тривало два місяці…

Розділ вісімнадцятий