Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Начальник медслужби, видно, міг би це зробити для неї, а вона сама, виявляється, не могла!

Замість цього, як була в генерала, несподівано для себе попросилася, щоб її послали лікарем у полк, у санроту. Згадала, як минулого року одна лікарка з їхнього відділу наполягла на цьому, й пішла в санроту, і вже через тиждень загинула. Гарячково подумала в ту хвилину: «От і мене хай так уб’ють, і дуже добре, і найкраще!»

Та коли генерал, старий і розумний чоловік, полаяв її й висміяв, вона більше не наполягала, бо все це було лише спалахом відчаю. А вона не любила цього ні в собі, ні в інших людях, коли на війні щось роблять чи хочуть зробити в розпачі.

Увесь цей тиждень вона і чекала, і боялася зустрічі.

То запевняла себе, що скаже йому все зразу — як з мосту в воду! То, втративши рішучість, винувато уявляла собі, як це буде, якщо вона нічого не скаже. Навіть зустрівши Зінаїду з ковдрою через плече, ще не знала, як буде.

І, тільки коли потяглася й пригорнулась до нього в темряві надворі, відчула; що не може відмовитись від цього, зрозуміла, що зараз нічого не скаже.

Вона хотіла, щоб він відчув цієї ночі, як їй добре з ним, і намагалася довести, що і йому краще, як із нею, ніколи й ні з ким не буде.

Так, вона думала про це й намагалася, щоб він це відчув, і не стримувалась у цю ніч від того, від чого раніш себе часто стримувала. Їй хотілося бути такою, щоб він і думати не міг про інших жінок. Тому вона так грубо й спитала його про Надю. Хотіла почути від нього, що ні про кого, крім неї, він не думає й не може думати.

Коли він заговорив про Гродно й про свою дочку, вона зрозуміла, що вже не може думати про його дочку так, як думала досі. Не може, тому що хоч сама ще тут, з ним, але там, за лінією фронту, в нього тепер не тільки дочка, а й дружина. Про них можна думати, що вони померли і що вони живі, але вона повинна сподіватися, що вони живі. Не тільки та його дівчинка, але й мати тієї дівчинки, його дружина. Або його справжня дружина, як вона нещадно подумала про саму себе. «Так, я не винна. Ні в чому не винна, — згадала вона слова Капшріна. — А коли вона там не зосталася в живих, а померла, я справді ні в чому не винна. Ну що ж тоді, мені треба хотіти її смерті? Треба хотіти, щоб вона не врятувалася заради того, щоб я не була винна? А я зараз майже хочу цього. Бо я з ним. І хочу й далі бути з ним.

І тільки коли змушу себе не бути з ним, тільки тоді я, навіть у глибині душі, не хотітиму її смерті. А якщо я лишуся з ним і нічого не скажу йому, то — як це не страшно — я все одно не зможу хотіти, щоб вона врятувалася. Лише умовлятиму себе, що хочу цього. Я не повинна більше бути з ним. І все це, що було сьогодні, все це має бути в останній раз», — подумала вона, і їй стало безмірно жаль себе й свого тіла, яке останній раз торкалось його, яке він в останній раз обнімав, яке тепер буде самотнє, без нього. Якщо вона зробить так, як вирішила.

Так, як вона повинна зробити.

Вона думала про нього, так наче вони цього ранку прощалися назавжди. Може, в неї й не вистачить на це сили. Але все одно це буде тільки відстрочка, все одно вона не зможе з ним жити, поки не скаже. І не зможе, коли скаже. Навіть якби він сам зажадав цього. «А чи зможе він бути зі мною після того, як скажу йому про це?» — подумала вона вже не про себе, а про нього. Їй спало на думку те, чого ніколи раніше не спадало: адже вони зійшлися з ним, гадаючи, що тієї жінки немає на світі; і це зовсім інше, ніж коли б та жінка була жива, а він усе-таки, хоч вона й була жива, покохав би не ту жінку, а тебе!

Вона подумки з жахом поєднувала непоєднуване — себе, що лежала з ним тут, у ліжку, і ту жінку, там, у Німеччині, яка серед того життя, може, тільки й існує силою віри в своє майбутнє. І навіть у думках позбавити її цієї віри — все одно що вбити. Єдине виправдання, що вона нічого не знає. Але чи цього досить?

Вона сама себе жахнулася ще й тому, що все-таки зустрілася з ним і лягла з ним у це ліжко, так нічого й не сказавши йому. Але в наступну секунду пожаліла себе з такою ж силою, з якою щойно засудила. «Що ж, мені не можна було навіть і цього, навіть в останній раз? Чому мені не можна? Що, кому погане я цим зробила?» — з якоюсь майже передсмертною тугою подумала вона про себе саме в ту хвилину, коли Синцов прокинувся й побачив її нещасне обличчя.

Ранок був тихий і сірий. Таня вийшла разом із Синцовим через ту саму кімнату, через яку він проходив уночі; тільки вона спершу виглянула й сказала комусь: «Укрийся». Нари, що стояли в цій кімнаті, були порожні, всі вже повставали і порозходились. Тільки в кутку Синцов мимохідь побачив жіноче обличчя, що висунулося з-під ковдри.

— Прийшла з чергування й спала б собі, — оглянувшись, кинула Таня. — Сказали тобі, а ти навіть з головою не могла вкритися.

Говорила це не сердито, а спокійно, з усмішкою і, коли вийшли з Синцовим на вулицю, все ще усміхаючись, додала:

— Отак і на війні все одно лишаємось жінками.

Машина, якою їй треба було їхати, рушала о сьомій годині. Вони вийшли раніше, і вона запропонувала провести Синцова до його віліса. А коли