Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

включили за її документом дівчину, котра вмерла тієї ночі в тюрмі. А її з документами тієї померлої ввіткнули в ту групу, що гнали до Німеччини. Жінка, яка розповідала мені це, бачила її, вже коли їх везли в телячому вагоні на Варшаву… От які справи! Думали з тобою: розстріляли її, а вона, цілком можливо, жива! Остаточно про це дізнаємось, коли в Німеччину ввійдемо, раніше — навряд. Вони тих, кого на роботу до себе погнали, навіть у Східній Пруссії, в прикордонній смузі, тепер не тримають — відсилають далі на захід. Працює там, цілком можливо, як інші, на виробництві чи арбайтерін — батракує в якогось їхнього поміщика. Життя, звісно… — Каширін зітхнув. — Але все-таки не мертва, а жива.

Він подивився на Таню й побачив її бліде, без кровинки, обличчя. У Тані все тремтіло від зусилля взяти себе в руки. Але Каширін цього не зрозумів; йому здалося, вона стримує себе, щоб не заплакати.

— Чого ти? Чи не плакати надумалась? Чого б то? Людина, мабуть, жива. Не плакати, а радіти треба.

— Я радію, — все ще тремтячи всім тілом, сказала Таня і, підвівшись з-за столу, зчепивши руки, кілька разів пройшла туди-сюди по кімнаті і тільки після цього сіла, тримаючи тепер зчеплені руки перед собою, на столі.

— Іване Івановичу, це я сказала її чоловікові, що вона загинула. — Таня дивилася в очі Каширіну, не усвідомлюючи, що, по суті, ще нічого не сказала.

— Ну й що ж тут такого? — знизав плечима Каширін. — Хіба мало ми людей за війну спершу поховали, а потім знову оживили. Гірше, коли навпаки: гадаємо, ще живий, а він уже мертвий. А що ж ти ще могла йому сказати? Сказала, що знала. Припустімо, коли навіть він, вважаючи себе за холостого, знайшов собі когось за цей час, коли з живою жінкою знов зустрінуться, все, що було, спишеться! Вже маємо такі випадки.

Він говорив ці слова, зайві, непотрібні, які не мали ніякої ваги; говорив про якихось людей, котрі зустрінуться чи не зустрінуться, з якими щось може, а чогось не може бути, а Таня, пойнята жахом, сиділа навпроти нього й чекала, коли він замовкне. Їй навіть не хотілося його перебивати, бо й це — чи він говоритиме, чи спиниться й замовкне — теж було тепер для неї не так важливо.

— Я за нього заміж вийшла, — сказала Таня, коли Каширін замовк.

— За її чоловіка? — остовпів Каширін.

— Атож! За її чоловіка.

— Оце так… — зронив Каширін і довго мовчав. Потім спитав про чоловіка, хто він і де тепер.

Таня пояснила. Сказала, що чоловік працює в оперативному відділі їхньої армії. Про те, що Синцов став ад’ютантом у Серпіліна, вона тоді ще не знала.

Каширін мовчав, міркуючи, що їй тепер порадити, і, обміркувавши, став запевняти, що вона до кінця війни нічого не повинна говорити про все це своєму чоловікові.

— Не знаю, який він у тебе, — промовив Каширін, — але хоч би який він був — не треба! Тільки своє життя з ним зруйнуєш. А може, ще й даремно. Кажемо про неї: жива. А хто за це може поручитись? Тим більше, що її загнали до Німеччини. Скільки з них живими повернеться, цього ніхто не знає. — Він подумав і виклав ще один доказ, що здався йому важливим — А коли й жива, то за три роки життя там, може, з кимось із наших, з таким же, як вона, вивезеним туди арбайтером теж зустрілась, не гірша ж вона за тебе, що тоді?

Таня похитала головою. Не тому, що не вірила в таку можливість, а тому, що не хотіла шукати для себе виправдань.

— Даремно головою хитаєш! Цілком можлива річ. Що, в тебе з Дегтярем хіба не було тоді?

— Було.

— Ну і в неї так само могло бути, як і в тебе. Що ти, погана, чи що? Навпаки, гарна. А буває ж! Не кажи йому. Не псуй життя ні собі, ні чоловікові, поки, власне, ще нічого не відомо.

Таня сиділа, все ще як німа, й дивилась на нього.

Хіба вона думала, як ішла сюди, до нього, що жде її горе?

Так, горе. Коли вважала, що людина вмерла, а насправді вона жива — хіба це горе? Так, горе. Отаке дивне життя, що це раптом виявляється горем. Як же це може бути?

А отак і може бути.

— Ти ні в чому не винна. — Каширін подумав; коли мовчить, то згодна з ним. — Припустімо, так вийшло, що саме ти розповіла йому про неї. Але ж ти, як і я, справді думала тоді, що її нема. Була в цьому більше ніж упевнена!

Він так і сказав: більше ніж упевнена. Так, більше ніж упевнена! І він був більше ніж упевнений. І ти була більше ніж упевнена. Тільки різниця в тому, що йому, мужчині, якому ти говорила всі ці, може, й правильні слова, не зустрічатися з Синцовим, а тобі, жінці, зустрічатися. Тобі обнімати його, і лягати з ним у ліжко, і з ним бути. «Більше ніж упевнена». Її чомусь найдужче мучили ці слова: «більше ніж упевнена». Була більше ніж упевнена й розповіла йому, як померла його дружина, і він став теж більше ніж упевнений. А тепер, коли він більше ніж упевнений, треба розповісти йому, що його дружина не померла…

Каширін, збентежений, підвівся й сказав, що йому треба йти до себе в штаб. Таня теж устала.

— Слухай, — згадав він, уже надіваючи кашкета, — я ж, мабуть, можу до нього додзвонитися. Не до нього, так до чергового по оперативному відділу. Додзвонюсь і попереджу, що ти завтра на місці будеш.

— Не треба, — злякалась Таня. — Не треба, — повторила вона так, ніби Каширін може все-таки зробити по-своєму.

Коли Каширін запропонував подзвонити Синцову, їй спало на думку: як тільки вона повернеться, піти до начальника медслужби і все пояснити і попросити, щоб її зразу ж, звільнивши від зустрічі з чоловіком, перевели кудись в іншу