Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Закохалася. Це скільки їй зараз? Шістнадцять? Давно пора. У нас із тобою перше кохання коли було? В дванадцять років - у таборі більше праці, ніж відпочинку: на буряках. То обкомівські дітки по артеках та орльонках на пляжах вигрівались, а такі, як ми з тобою - сапку в руки і ке-ме туди, ке-ме назад, вздовж рядочка. В основній позі трудящої жінки. Але що то юність - норму зробили і на танці.

- Ой, Маріє, тобі все жарти, а тут, здається, повний серйоз.

- Що, вже отак і женитися? А звідки ж майбутній зять?

- Женитися не женитися, але вже стежку протоптав. З’являється, як рідний, навіть за стіл сідає без запрошення.

- То звідки ж таке щастя?

- Та з нашого ж “телячого університету”.

Отут треба пояснити детальніше цю дивну назву. Річ у тім, що дуже довго, аж від “після війни” у райцентрі животів собі потихеньку сільгосптехнікум, в народі - “телячий”. Технікум, де готували колгоспних бухгалтерів і ветеринарних фельдшерів. Потім, коли все колгоспне та радгоспне зігнали в агропром, старі хазяї навчальний заклад тихцем прикрили і передали на баланс наросвіти. Якийсь час на приміщенні висіла табличка “Районний міжшкільний навчально-виробничий комбінат”. Але потім, як казав один тодішній оратор, повіяли вітри перебудови і змели табличку разом із “трудовим вихованням”.

Але на щастя останнім директором комбінату виявився досить таки меткий дядько. Хтось йому порадив, чи своїм розумом дійшов - невідомо, але поїхав він наприкінці дев’яносто першого року до Києва, і Верховну Раду, знайшов там нашого депутата і той підсобив. Злі язики подейкували, що підсобив не за так, а за портфель з грішми, вирученими від нелегального продажу всього навчально-виробничого устаткування. Але мало що тоді люди казали. І досі кажуть…

Головне - що колишній директор повернувся додому ректором Державного Університету міжнародного бізнесу, менеджменту, права, телебачення і зарубіжного туризму. І з відповідною ліцензією. Що таке міжнародний бізнес, мої земляки вже знали. Бо якраз тоді почали їздити за кордон на заробітки. Телевізор усі дивилися щовечора. Сяк-так допатрали, що “право” - це те ж саме, як учити “на юриста”. А от про менеджмент не второпали, а що таке туризм - лише здогадувалися. Та головне, що на ліцензії і, відповідно, вивісці було написано: “1-2-й рівень акредитації”. Це вже добряче потім один столичний земляк розтлумачив, що по суті перший-другий рівень - то трішечки вище плінтуса.

Та з іншого боку університет, та ще й з міжнародним ухилом, нехай і найнижчого рівня - це вам не телячий технікум. А головне для батьків - що він тут-таки, через город навприсядки. Не треба тепер тягати діткам клумаки в область чи Київ, не потерпати, чи не втрапить син без батьківського контролю у погану компанію, а дочка від городських подружок глупості нахапається. Бо ось воно, все поряд!

Радість минула швидко. Коли перші випускники ДУМБМПТіТу ломонулися до Португалії зі свіженькими дипломами, їх там підняли на сміх, дали в руки лопати і поставили чистити стайні. Злі язики одразу схрестили стару і нову назву. І став наш, з дозволу сказати, вуз “телячим університетом”.

- Та то нічого, що жених з “телячого університету”, - спробувала я втішити куму. - Аби, як кажуть, людина була хороша.

- Так ото ж! Я в цьому не впевнена.

- А факти, як каже мій братик Шериф? Бо подобається чи не подобається - то лише емоції. Що за стіл без запрошення сідає, то хто ж їх зараз тій культурі вчить? Це колись за таке зухвальство від діда з бабою ложкою по лобі одержували, а зараз не те що діда з бабою, дехто батьків п’ять хвилин на добу бачить. Яке вже там виховання.

- Справа не в нахабстві, а в нещирості. Як оте циганське золото: наче блищить, а по пальцям мажеться.

Ще не встигла Вікторія пояснити, що має на увазі, як моєму свекрові у сусідній кімнаті набридло дивитися нескінченну телерекламу про карієс і прокладки з крильцями. І він перемкнув на інший канал. Виявилося - на московський. А там півсотні якихось добряче захмелілих ревли під гармошки на мотив пісні про трьох танкістів: “По лицу страны легли границы…” Тут уже я підскочила і закричала:

- Павле, вимкни ти їх під три чорти!… Бо зараз тут декому буде точно, як тим самураям!… Ой, тату, вибачте, то я за звичкою… але, будь ласка, перекрийте кисень отому ансамблеві пісні і пляшки, бо ж ми так поглухнемо!

Свекор навіть не став заперечувати, перемкнув назад на прокладки та ще й звук прибрав.

- Вибачай, кумо, що перебила. Ти там про нещирість женихову щось казала…

- Не щось, а конкретне. Минулого тижня… я якраз прихворіла, тому вдень вдома була. А Світланка, навпаки, в школі затрималася. А цей з’явився. Дзвонить у двері. Я ще подумала: не буду я нікому відчиняти, мене немає, я вся вийшла! Кому треба - на мобілку подзвонить. А воно телебенькає і телебенькає. Я навшпиньки до дверей підходжу, тихенько так, навіть капці не взула, у вічко дивлюсь - стоїть зятьок майбутній. А на писку у нього такий вираз, ніби він стоїть не перед дверима коханої, а перед станційним нужником. Ну, думаю, треба відчинити, бо ще стукати в двері почне. Я тільки ключ у дверях повернула (а сама ж далі у вічко дивлюсь), а він раз - і як маску на обличчя натяг. Вираз такий привітненько улесливий, здавалося, зараз хвостом закрутить, як твоя Рада, коли у мене ковбаску випрошує.

- Вікторіє, вибачай, але то в тобі майбутня теща говорить. Мало чого у хлопця може бути кислий вигляд. Може живота прикрутило. Та може ще що… І ото все?

- Та не