Давид Гроссман - З ким би побігати

А Теодора вже віддалилася від нього, немов рибальський човник, підхоплений могутньою течією. Вона відхилила хвіртку, що вела на вулицю, подивилася праворуч і ліворуч. Здавалося, що там нікого нема, бо вона обернулася до Асафа з широкою, трохи одурілою усмішкою. По суті, подумав він, коли там нікого нема, їй зовсім не обов’язково виходити! Стривай! Зажди! Ти можеш повернутися!

Але ніяка сила на світі вже не могла зупинити Теодору, і хвіртка із стукотом зачинилася за нею. Асаф залишився сам у порожньому дворі. Він уявив, як вона йде вулицею, і подумав, що за хвилину побачить, як Теодора біжить назад, утікає щосили і зачиняється у своїй кімнаті ще на п’ятдесят років. Але й у найнеймовірніших своїх видіннях він не міг уявити собі того щастя, яке захлеснуло її разом з припливом зовнішнього життя, що ринуло на неї.

Всю слабкість Теодори як рукою зняло. Ноги самі понесли до вулиці Яффо. П’ятдесят років тому, задушливої ночі, вона приїхала сюди у старенькому автобусі, а потім ще тряслася в колимазі бухарського візника, який висадив її перед воротами її в’язниці. І зараз вона стояла, всіма почуттями розкрита назустріч диву вулиці. Обличчя її пульсувало тисячею виразів і відтінків. У грудях билася тисяча сердець. Усі запахи, усі кольори, усі звуки і шуми... у неї не було назв для всього того, що вона бачила, не було назв для нових почуттів, відомі слова розтріскувались одне за одним, і якщо можна вмерти від надміру життя, то це була та сама хвилина.

Теодора вирвалася з полону автівок, вуличного натовпу, двох пейсахівських посіпак, що наткнулися на неї, коли вона вийшла на велику вулицю.

— Глянь, Шишако, он твоя скажена чорноризка, дзвони швидше Пейсаху і топай за нею всюди!

Вона ступила просто на проїжджу частину, сп’яніла щастям, зовсім байдужа до гудків, що лунали навколо неї, до скрипу гальм, уклякла посеред вулиці Яффо, склала маленькі долоні і вперше за п’ятдесят років щиросердо сотворила подячну молитву Господу.

П’ять хвилин по тому Асаф уже щодуху біг, переляканий до смерті. Його руки безладно молотили повітря, очі майже нічого не бачили. Вперше, відколи він вирушив у дорогу, Асаф не міг дати раду диханню. Дінка, вмить відчувши зміну, що відбулася в ньому, раз у раз із тривогою повертала до нього голову. Він і не уявляв, як жахливо обернеться ця пригода. Кожна спрямована на нього пара очей викликала в Асафа новий напад паніки. У нього було відчуття, що по всьому місту розпорошені люди, які чатують на нього. І він мав цілковиту рацію: ось уже чотири дні Пейсахові бульдоги були заклопотані виключно погонею за Тамар, а відучора — і за Асафом. Скасували виступи в усіх містах, окрім Єрусалима. Артистам було наказано дивитися обома і доповідати, гуртожитком пішла чутка про винагороду у дві тисячі шекелів для того, хто повідомить важливу інформацію, а Пейсахові бульдоги дістали наказ полишити свою звичайну роботу, прочісувати вулиці й шукати Тамар і незнайомого високого хлопчину, який узявся невідомо звідки, вештається містом з її собакою, стромляє у все свого носа і постійно випереджає Пейсаха з його людьми на один крок.

Трапилося так, що Асаф, вийшовши з Теодориного будинку і намагаючись рухатися тільки бічними вулицями, одразу привернув до себе підвищену увагу. Він біг за Дінкою, вручивши свою долю в її лапи, і йому було байдуже, куди вона мчить, головне — веде їх подалі від небезпечної тепер обителі. Він так мріяв зникнути, сховатися, що його увага не фіксувала навіть того, що буквально впадало в очі. Так, він проґавив кремезного типа, що стовбичив на розі Кінґ-Джордж і Агріпас, біля лотка з фалафелем, і намагався полагодити «субару», капот якої був відкритий уже другий день. У кремезного задзвонив мобільний телефон. Однорукий торговець лотерейними квитками з вулиці Гістадрут повідомив, що бачив зараз хлопчину з собакою, які підпадали під опис. Кремезний, не сказавши ні слова, від’єднався і набрав номер. Відповіли йому негайно, не чекаючи й одного дзвінка. Кремезний передав повідомлення. І тієї ж миті повз його співрозмовника промайнув хлопець із собакою. Асаф не звернув уваги і на цього чоловіка, худого суб’єкта з густими бачками, який припустив бігти за ним услід і на ходу бубонів щось у телефонну рурку.

— Вони поруч з гутаперчевою дівкою, собака зупинився. Що таке? Секунду! — Худий говорив дуже швидко, відчуваючи себе, звичайно, спортивним коментатором. — Лізуть у натовп, звідси їх не видно, скажи всім, щоб валили сюди, і тачку піджени, вони у мене під ковпаком, зрозумів, чули, не репетуй, стоп, що це? Що ще за фіґня?

А трапилося те, що гутаперчева дівчинка побачила собаку. Це сталося на секунду раніше, ніж їй удалося упакувати своє гнучке тіло у великий акваріум. Порожній і відсутній погляд раптом сфокусувався, жовчне лице напружилось, і вона з пружною легкістю почала розплітати тіло, вузол за вузлом, швидко випростала ногу з пахви, звільнила руку, обернену навколо щиколотки, підвелася і закричала:

— Шишако! Собака! Собака!

Почалась колотнеча. Люди шарпалися на всі боки, штовхалися, наскакували один на одного, а ще — на чотирьох молодчиків з важкими поглядами, які випірнули з чотирьох провулків. Асаф і Дінка вмудрилися вислизнути з людської каші й ушитися, розділившись і знову зустрівшись трьома вулицями далі, знайшовши одне одного тільки завдяки якійсь інтуїції, до смерті налякані всім світом, що накинувся на них. Місто стало мисливським угіддям, кожен стрічний був замаскованим мисливцем. Зараз усе залежало тільки від Дінки, тому що Асаф нічого не тямив від страху, самому в нього не було жодного шансу врятуватися. Дінка вела його за собою, рвучись уперед з надзвичайною силою. Вона була упряжною собакою, сенбернаром, поводирем і вівчаркою одночасно.

З вузького завулка Асаф з Дінкою пірнули через дірку в огорожі у крихітний дворик, де обнялися, притислися одне до одного, завмерли