П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

тоном людини, яка не зацікавилася темою розмови. Нікуди не дінешся: те, що йому пропонували, прийшло зрештою занадто пізно. Це задавнене бажання перспективи підвищення чи нової посади як з’явилось на мить, так і щезло. Він от-от покине державну службу і вже давно відмовився він надії на успіх. Нічого не зможе стерти з його пам’яті сорок років пекельної роботи. Зрештою, що він робитиме, скажімо, у кріслі директора, керуючи людьми, яких завжди зневажав? Він стукнув по портфелю: ні, це йому ні до чого...

Прадель раптом схопив його за передпліччя.

Під рукавом він відчув, який той худющий, — просто кістяк... У нього з’явилася відраза. Тьху, справжній скелет, одягнений у лахміття...

— І скільки ви платите за проживання? І яка у вас платня?

Ці питання прозвучали, як постріл. Із підготовкою покінчено, треба йти в атаку. Мерлена важко було залякати, але і йому захотілося негайно вийти. Прадель ухопився за його руку, як кліщ.

— Скільки вам платять? — просичав він.

Мерлен спробував оговтатись. Звичайно, він знав цю цифру — тисяча сорок чотири франки на місяць, або дванадцять тисяч франків за рік — так він проіснував усе своє життя. У нього нічого й нікого не було, і помре він одинаком, нічого не залишивши. Питання про зарплату було ще принизливішим, ніж питання про посаду, — найважливіше у стінах міністерства. Бідність — то інша річ: ви носите її з собою завжди, від неї залежить ваше життя, вона його обумовлює, кожної хвилини вона промовляє до вас, дихає через усе те, що ви робите. Злидні є ще гіршими, ніж бідність, бо можна достойно виглядати і в бідності. А от злидні опускають до нікчемності, до убогості, ви стаєте жадібним, ви більше не можете жити, зберігаючи свою гордість та чесноти.

Мерленова ситуація була саме такою. Його бачення було затуманене, а коли він прийшов до тями, то був наче засліплений.

Прадель вийняв з кишені тугий конверт, набитий широкими, як листя платана, купюрами. Нащо ті прелюдії? Колишньому капітанові не треба було читати філософів, щоб знати: кожна людина має свою ціну.

— Давайте не будемо товкти воду в ступі, — твердо сказав він Мерленові. — У цьому конверті — п’ятдесят тисяч франків...

Мерлен був збитий з ніг. Людина не може спокійно дивитись на таку суму (це було сильніше за нього). У нього в голові почав працювати лічильник, шукаючи якісь еквіваленти: скільки, приміром, коштує квартира, а машина?

— А отут, — Прадель вийняв другий конверт з внутрішньої кишені, — теж п᾿ятдесят.

Сто тисяч франків! Зарплата за десять років! Пропозиція справила негайний ефект (так ніби Мерлен помолодшав на двадцять років).

Він і на секунду не задумався, просто вирвав обидва конверти з рук Праделя (це було неймовірно!).

Він нахилився до портфеля, здавалося, він зараз почне плакати. Але старий шморгнув носом, схилившись над своїм портфелем, і запхав туди конверти (так ніби треба було закласти дірку знизу, щоб нічого не загубилося).

Прадель сам був вражений такою реакцією. Але ж сто тисяч — це такі гроші! Правда, їх треба ще відпрацювати. Анрі знову цупко схопив Мерлена за передпліччя, мало не ламаючи йому кістки.

— Ви відправите ті звіти під три чорти, — прошипів він крізь зціплені зуби. — Напишете начальству, що помилилися, сказали дурню, — зрештою, мені начхати. Але візьмете все на себе. Почули?

Авжеж, зрозуміло. Мерлен залепетав: «Так-так-так!» Шморгнув шмарклі і вискочив із машини. Дюпре побачив його кощаву постать, що вилетіла на тротуар, як корок із пляшки шампанського.

Прадель задоволено всміхнувся: оце діло...

І відразу згадав свого тестя. Тепер, коли небо над ним посвітліло, можна подумати й над тим, як поквитатися з тим старим негідником...

З вулиці, нахилившись, із зацікавленим виглядом вдивлявся у вікно автомобіля Дюпре.

«А тобою, — подумав Прадель, — я ще займусь...»

35

Покоївці здавалося, наче вона дебютантка в цирку. Величезний золотавий лимон качався по срібній таці туди-сюди — от-от покотиться вниз по сходах. Треба було неабияк вихилятися, щоб донести його до кабінету директора. Далебі, можна отримати на горіхи, годі й сумніватись. Вона озирнулась: ніхто не бачить. І поклала цитрину в кишеню фартуха, а тацю під пахву, і продовжила підійматися сходами (в готелі «Лютеція» прислуга не мала права користуватися ліфтом, ще чого...).

Зазвичай, коли клієнт просив принести лимон на свій поверх, вона з ним не надто була люб’язна. Але інша справа — пан Ежен. Пан Ежен ніколи нічого не говорив. Він просто клав на килимок свого люксу аркуш паперу, списаного великими літерами — для чергового посильного. Разом з тим він завжди був дуже чемний і коректний.

Але таки дуже дивний.

У «Лютеції» було достатньо двох-трьох днів, щоб пана Ежена вже сприймали як білу ворону. Він оплачував номер готівкою на багато днів наперед (ще не встигли виставити рахунок, а він уже оплатив). Дивак... Ніхто ніколи не бачив його обличчя. Замість голосу — якесь хрипіння і дивні смішки, від яких хочеться реготати, або холоне кров. Ніхто точно не знав, чим він займається. Він завжди носив величезні, щоразу інші маски. А ще любив влаштовувати всілякі кумедні дійства. Від його африканського танцю душилися сміхом жінки. Він замовляв свіжі квіти оберемками. Він відправляв посильних хлопчаків до магазину «Бон Марше», що знаходився якраз навпроти, за усіляким дріб’язком для своїх масок: аркушами золоченого паперу, фетровими клаптями, фарбами... І це ще не все! Минулого тижня він замовив камерний оркестр на вісім музикантів. Коли йому повідомили про їхнє прибуття, він спустився і стояв на першій сходинці навпроти рецепції, відбиваючи ритм, поки оркестр виконував «Турецький марш», і пішов потому. Пан Ежен роздавав купюри по 50 франків всьому персоналу за послуги. Директор мусив піднятися до