П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

нього, щоб пояснити: щедрість вітається, а от щодо фантазій... «Ви мешкаєте у солідному готелі, пане Ежене, треба зважати на інших клієнтів і на нашу репутацію».

Пан Ежен погодився, бо не любив сперечатися.

Особливо інтригували оті маски. Коли він приїхав, на ньому ще була порівняно сприйнятна маска, із вміло виконаними рисами. Це було схоже на обличчя паралізованого. Риси нерухомі, але такі життєві... Навіть більше, ніж застиглі маски музею Гревена. Цю маску він одягав, іноді виходячи кудись. Він лише кілька разів потикав носа на вулицю, і то завжди ближче до вечора (здавалося, він не хотів ні з ким зустрітись). Дехто говорив, що о такій годині він мусив би ходити в якісь не надто пристойні місця (та не думаєте ж ви, що він ходив на месу?).

Чутки розходилися швидко. Як тільки хтось із персоналу повертався з його номера, його одразу ж кидалися розпитувати: що він бачив цього разу? Коли почули, що він просить цитрину, відразу знайшлася покоївка, яка йому її віднесла. А коли вона спустилася, то на неї вилилася злива запитань. Всі вже бачили ті дивні сцени чи маски, наприклад, африканського птаха, що танцював, і кричав пронизливо криком у прочинене вікно. Або потрапляли на драматичний спектакль перед кількома перевдягненими у людей кріслами. Це був спектакль одного актора, який неначе ходив на ходулях і говорив слова, що їх ніхто не міг зрозуміти... Те, що Ежен був диваком, це — факт. Але чим він займався насправді?

Дехто вважав, що він німий, бо видавав лише якесь бурчання і писав розпорядження на листочках. Інші думали, що у нього невідь-чому спотворене лице. Але досі всі поранені, яких вони бачили, були скромними людьми. А це ж такий багатій... «Так, він — дивний, маєте рацію, я навіть і не помітив би...» — «Тут не те, — говорила комірниця з відстані свого тридцятирічного досвіду роботи в дорогих готелях, — кажу вам, що йдеться про якесь шахрайство». Вона вважала, що це бандит-втікач, розбагатілий каторжник. Покоївки тихцем посміювалися, переконані, що пан Ежен, швидше за все, видатний актор, знаменитий в Америці, що проживає в Парижі інкогніто.

При заселенні він показав свою військову посвідку. Адже треба було обов’язково пред’являти якийсь документ (хоч поліція і рідко навідувалася в готелі такого рівня для перевірки). Ежен Лярів’єр. Його ім’я нікому нічого не говорило, мало того, дехто думав, що звучало воно якось підозріло. Ніхто в це не повірив (комірниця тоді додала, що військову посвідку дуже легко підробити).

Окрім своїх нечастих інтригуючих вечірніх виходів, пан Ежен зазвичай залишався у своєму великому номері на сьомому поверсі. І кожного разу його відвідувала лише якась дівчинка з серйозним виглядом гувернантки. Вона, очевидно, потрібна йому для того, щоб порозумітися (але ж ні, бо вона також не говорила ні слова). На вигляд їй було років дванадцять. Вона з’являлася по обіді, завжди прожогом, ні з ким не вітаючись, пролітала мовчки повз рецепцію. Але вони все ж устигли помітити, яка вона гарненька: вузеньке личко, високі вилиці, жваві чорні оченята. Вона була скромно, але дуже охайно одягнена (відчувалося, що вона має певне виховання). Одні казали, що це його донька. Швидше за все — прийомна, припускали інші. І більше ніхто нічого не міг додати. Вечорами він замовляв щось їстівне, зазвичай м’ясний бульйон і фруктовий сік, компоти, шербет — рідкі страви. А перед десятою годиною дівчинка спокійно і поважно спускалася, сідала у таксі на розі бульвару Распай. А перед тим як сісти, завжди питала про ціну. Коли ціна їй здавалася завищеною, вона торгувалася, але, прибувши до місця призначення, водій бачив, що з її гаманцем вона могла би заплатити за тридцять таких поїздок...

Перед дверима номера пана Ежена покоївка вийняла з кишені цитрину, поклала її на срібну тацю, подзвонила, поправила одяг, щоб справити належне враження, і чекала. Мовчання. Вона постукала трохи тихіше, бо хотіла прислужитися, а не перешкоджати. Нічого. Аж потім з-під дверей з’явився аркушик з написом: «Залиште цитрину внизу, дякую». Вона була розчарована, але не надовго, бо коли нахилилася, щоб покласти тацю з лимоном, то побачила, як знизу просунулася банкнота у п’ятдесят франків. Вона схопила її, сховала і втекла (як кішка, боячись, що в неї відберуть рибну кістку).

Едуард трохи відкрив двері, забрав тацю, підійшов до столика, узяв ніж і розрізав лимон на дві частини.

Його номер був найбільшим у готелі. З широкими вікнами, що виходили на магазин «Бон Марше». З вікон було видно весь Париж. Щоб жити тут, треба було мати багато грошей. Яскравий промінь світла падав на лимонний сік, який Едуард ретельно витиснув у столову ложку, на дно якої насипав певну кількість героїну. Гарний жовтувато-райдужний колір віддавав блакиттю. (Знадобилося два вечірні виходи, щоб це знайти. За ціною...) Щоб Едуард переймався ціною, треба було, щоб ціна і справді зашкалювала. Зрештою, це не мало ніякого значення. Під ліжком, в його валізі, були пачки банкнот, вихоплені з Альбертової сумки, отого мураха, який складав гроші в очікуванні їхнього від’їзду. Якби хтось із персоналу захотів цим скористатися, Едуард навіть би цього й не помітив (усім хочеться жити).

Вони їдуть через чотири дні.

Едуард обережно змішав коричневий порошок із цитриновим соком, перевіряючи, чи не залишилося нерозчинених кристалів.

Чотири дні.

Підсвідомо він визнавав, що ніколи не вірив у цей від’їзд, дійсно-таки — ніколи. Ця неймовірна історія з монументами — просто шедевр шахрайства, містифікація, яка і приснитися не може, це щось веселе і життєствердне. Все це допомогло йому згаяти час, підготуватися до кінця, і не більше. Він навіть не дорікав самому собі за те, що вплутав у це божевілля Альберта (власне, рано чи пізно кожен матиме від цього свій зиск).

Старанно розмішавши порошок, він тремтячими руками легенько поклав ложку на стіл так, щоб не вилився її вміст. Тоді взяв запальничку, підклав паклю і легенько крутнув коліщатко, щоб добути іскри. Треба набратися терпіння, поки розгориться. Він оглянув свої апартаменти. Він тут почувався майже як удома. Бо завжди жив у великих кімнатах. Цей простір був на його смак. Шкода, що батько не може